— На Бога, міс Вікторія, звідки ви його взяли? — скрикнула Мері, коли Джейн зайшла до кухні. — Не треба було його приносити. Ви ж знаєте, що ваша бабця котів не любить. Колись ваша цьоця Гертруда взяла одного, а він усі меблі пообдирав і треба було його віддати. Краще його заберіть звідси, міс Вікторія.
Джейн не терпіла, коли її називали «міс Вікторія», але бабуся вимагала від слуг звертатися до внучки саме так.
— Я НЕ МОЖУ викинути його на мороз, Мері. Дозвольте мені дати йому поїсти і залишити його тут, хоч до обіду. Я попрошу бабусю, щоб дозволила мені його залишити. Може, вона дозволить, якщо я пообіцяю тримати його тут і на подвір’ї. А ви б не заперечували, правда, Мері?
— Та я б хотіла, — відповіла Мері. — Я завше собі думала, що з кота була б добра компанія… або з пса. Ваша мамця мала колись пса, але його отруїли, то вона вже другого не хотіла.
Мері не сказала Джейн, що вона була певна — то стара леді отруїла собаку. Дітям такого не кажуть, та й, у всякому разі, доказів не мала. Просто знала, що місіс Кеннеді гірко заздрила любові доньки до собаки.
— Як вона дивилася на нього, коли не знала, що хтось її бачить, — думала Мері.
Того дня бабуся, тітка Гертруда та мама були запрошені ще на кілька чаювань, отож Джейн знала, що може розраховувати принаймні на годину. Це була приємна година. Напившись молока так, що його маленькі боки ледь не лопалися, кошеня почувалося щасливим і пустувало. На кухні було тепло й затишно. Мері дозволила Джейн налускати горіхів для посипання торта і накраяти груш для салату.
— Ой, Мері, чорничний пиріг! Чого ви його частіше не робите? Він у вас такий пресмачний виходить.
— Пиріг — то таке, що хтось його вміє, а хтось то й ні, — доброзичливо сказала Мері. — Я б його частіше робила, але ви ж знаєте, що ваша бабця не любителька пирогів, ніяких не любить. Каже, що тяжкостравні… А мій батько дев’ядесятки дожив і щодень всеньке життя їв пирога на сніданок! Я його часом роблю для вашої мамці.
— Після обіду я скажу бабусі про кошеня і запитаю, чи зможу я його залишити, — мовила Джейн.
— Ой, бідна дитино, дістанеться тобі на горіхи, — сказала собі Мері, коли двері за Джейн зачинилися. — Міс Робін мала б частіше за неї заступатися…, але вона завжди була у матері під п’ятою. Ну та що, хай би хоч обід вийшов добрий, то, чей, стара пані буде в доброму гуморі. Шкода, що я того чорничного пирога спекла. Щастя, що вона не знає, що то міс Вікторія приправляла салату, — як очі не бачать, то й серце не болить.
Але обід проходив недобре. Напруга висіла у повітрі. Бабуся нічого не говорила, схоже, якась недавня подія її роздратувала. Тітка Гертруда взагалі ніколи не розмовляла за столом. Мама видавалася скованою і жодного разу не намагалася переслати Джейн один з їхніх маленьких сигналів… торкнутися губи, підняти брову, зігнути палець, що означало «моє серденько», «люблю тебе», «вважай себе поцілованою».
Джейн, обтяжена своєю таємницею, ніяковіла ще більше, ніж завжди, і, коли їла чорничного пирога, впустила виделку зі шматком пирога на стіл.
— Таке, — сказала бабуся, — можна було б вибачити дитині до п’яти років. Але не дівчинці твого віку. Чорничну пляму майже неможливо вивести, а скатертина — одна з моїх найкращих. Та, звичайно, це все дрібниці.
Джейн розгублено глянула на стіл. Вона не могла зрозуміти, як такий малесенький шматочок міг зробити таку величезну пляму. І, звичайно, саме в цю несприятливу мить маленьке пухнасте муркаюче створіння втекло з-під нагляду Мері, пробралося до їдальні і вискочило Джейн на коліна. Серце Джейн опустилося їй у п’яти, аж у черевики.
— Звідки тут узявся кіт? — суворо запитала бабуся.
— Я не повинна боятися, — відчайдушно подумала Джейн.
— Я знайшла кошеня на вулиці і принесла, — сказала вона відважно…, як на думку бабусі, — зухвало. — Воно так змерзло і зголодніло. Подивіться, бабусю, яке воно худеньке. Можна, я його залишу? Воно таке миленьке. Я пильнуватиму, щоб воно вам не заважало… Я…
— Люба Вікторіє, не робися смішною. Думаю, ти знаєш, що ми тут котів не тримаємо. Будь така ласкава, забери звідси це створіння.
— Але ж не на вулицю, бабусю, ДУЖЕ ПРОШУ. Бачите, який там дощ зі снігом… воно там загине.
— Я очікую, Вікторіє, що ти мені беззаперечно підкорятимешся. Ти не можеш завжди робити все, що тобі заманеться. Час від часу мусиш рахуватися з іншими. Зроби мені таку ласку і не здіймай шуму через дрібниці.
— Бабусю, — пристрасно розпочала Джейн. Але бабуся ледь підняла зморшкувату руку в блискучих перснях.
— Негайно, негайно, не накручуй себе, Вікторіє. Забери його звідси.