Джейн забрала кошеня на кухню.
— Не переймайтеся, міс Вікторія. Я скажу Френкові, щоб він поклав його у гаражі на килимок. Йому там буде вигідно. А завтра знайду для нього добрий дім. Віддам своїй сестрі, вона котів любить.
Джейн ніколи не плакала, тож не плакала і тоді, коли мама тихенько зайшла до її кімнати, щоб поцілувати надобраніч. Але була готова до бунту.
— Мамусю, я б хотіла, щоб ми звідси пішли… тільки ти і я. Я ненавиджу це місце, мамусю, я його ненавиджу.
Тоді мама сказала дивні й сумні слова:
— Тепер жодна з нас не зуміє звідси піти
7
Пригода з фотографією зосталася для Джейн таємничою. Коли її біль та гнів проминули, зосталася тільки безнадійна спантеличеність. Чому… ЧОМУ… зображення цілковито їй незнайомої людини так схвилювало усіх на Веселій, 60, насамперед маму?
Якось вона прийшла в гості до Філіс. Час від часу Джейн мусила проводити пополудні у Філіс. Цей візит вийшов таким самим не надто вдалим, як і попередні. Хоча Філіс старалася бути гостинною. Показала Джейн всіх своїх нових ляльок, нові сукні, нові пантофельки, нове перлове намисто, нову китайську свинку. Філіс збирала порцелянових свинок і, схоже, вважала «занудами» усіх, що тими свинками не цікавилися. Вона поводилася ще більше протекційно і поблажливо, ніж зазвичай. Тому Джейн була ще скованішою, ніж зазвичай, і обидві смертельно нудьгували.
Для всіх зацікавлених стало значним полегшенням, коли Джейн взяла суботній «Вечірній Вісник» і занурилася в нього, хоча її ніскільки не цікавили поміщені у світській хроніці фотографії наречених і дебютанток, зведення з фондової біржі, ані навіть стаття «Мирне врегулювання міжнародних конфліктів» Кеннета Говарда, якій було відведене почесне місце на першій сторінці. Джейн мала неясне відчуття, що їй не слід читати «Вечірнього Вісника». З якихсь незрозумілих причин бабуся ту газету не схвалювала. Вдома вона ніколи її не мала.
Зате Джейн сподобалася фотографія Кеннета Говарда на першій сторінці. Якусь мить вона зачарована дивилася на ту фотографію. Ніколи не бачила Кеннета Говарда…, не знала ні хто він, ні де живе…, але відчувала, що це фото когось такого, що вона його добре знає і він дуже їй подобається. Їй усе в ньому подобалося… його дивні кутасті брови… густе неслухняне волосся, відкинуте з чола… складки у кутиках губ… трохи суворий погляд очей, якому суперечили веселі зморщечки біля них… та ще квадратне, розділене посередині підборіддя, яке Джейн дуже щось нагадувало, хоча вона і не могла згадати, що саме.
Це підборіддя здалося їй давнім приятелем. Джейн подивилася на обличчя з фотографії та глибоко зітхнула. Відразу зрозуміла, що, коли б вона любила свого батька, а не ненавиділа його, то хотіла б, щоб він виглядав як Кеннет Говард.
Джейн так довго роздивлялася фотографію, аж Філіс здивувалася.
— Чого ти так на неї дивишся, Джейн?
Джейн отямилася.
— Можу я взяти цю фотографію, Філіс? Дуже тебе прошу.
— Яку фотографію? Чому… оцю? Ти його знаєш?
— Ні, раніше я ніколи про нього не чула. Але це фото мені подобається.
— А мені — ні, — Філіс зневажливо глянула на фото. — Чому… він же старий. І зовсім негарний. От, Джейн, дивися, на другій сторінці чудове фото Нормана Тейта… я тобі покажу.
Джейн не цікавилася Норманом Тейтом, ні жодною іншою кінозіркою. Бабуся не схвалювала того, щоб діти ходили в кіно.
— Якщо можна, я хотіла б це фото, — твердо сказала вона.
— Гадаю, можеш узяти, — змилосердилася Філіс. Про себе подумала, що Джейн ще «занудніша», ніж досі. Як вона жаліла таких занудок! — Напевно, ЦЕ фото нікому більше не потрібне. Мені воно нітрішки не подобається. Він так виглядає, наче б позаочі з нас сміявся.
Яка дивна проникливість з боку Філіс. Звісно, Кеннет Говард саме так і виглядав. Але це був милий сміх. Джейн здавалося, що вона нічого б не мала проти легенького підсміховування. Ретельно вирізала фото, забрала його додому і сховала під купою носовичків у верхній шухляді комода.
Вона навряд чи зуміла б пояснити, чому не хоче нікому його показати. Можливо, не хотіла, щоб хтось з цього фото сміявся, — як Філіс. А, може, тому, що вона відчувала якийсь дивний зв’язок між собою і фотографією… щось таке гарне, що не могла про нього нікому розповісти, навіть мамі. Не сказати, зрештою, щоб мала тоді багато шансів порозмовляти з мамою. Ніколи ще мама не була такою сяйливою, веселою, так гарно вдягненою, ніколи її так часто не запрошували на вечірки, чаювання і бридж. Навіть поцілунок надобраніч став рідкістю…, принаймні, так думала Джейн.