— І що, вона сама живе у цьому замку?
— Ні-ні. З нею живуть її дві доньки. Одна з них вдова чи щось схоже… а ще, здається, є якась внучка. Кажуть, що стара місіс Кеннеді страшенно деспотична, але молодша донька… вдова… доволі весела і багато виїжджає, — можеш побачити згадки про це у «Вечірньому Віснику». Дуже гарненька, а як одягається! Вона ж із Кеннеді, вдалася в батька. Як їй, мабуть, тяжко, коли її елегантні друзі відвідують її на Веселій. Ця вулиця гірше, ніж мертва, вона прогнила. Але я ще пам’ятаю часи, коли Весела була найфешенебельнішою вулицею міста. І глянь на неї зараз!
— Вицвіле панство.
— Ще гірше. На Веселій, 58 взагалі пансіон. Але стара місіс Кеннеді добре утримує дім 60, хоча придивися, — фарба на балконах починає лущитися.
— Ну, я рада, що тут не живу, — засміялася друга, коли вони побігли ловити машину.
— Добре тобі, — подумала Джейн. Хоча, якби її спитали, вона не змогла б відповісти, де хотіла б жити, якщо не на Веселій, 60. Більшість вулиць, по яких вона їхала до Сент-Агата, були звичайними і непривабливими. Бо Сент-Агата, дуже дорога ексклюзивна приватна школа, куди бабуся послала Джейн, теж містилася у районі міста, що вийшов з моди та застарів. Але Сент-Агата це не заважало… самі розумієте, що вона залишилася б Сент-Агата навіть у пустині Сахарі.
Будинок дядька Вільяма Андерсона на Форест-Хілл був дуже гарним, з ландшафтними газонами та альпінаріями, але вона не хотіла б там жити. Страшно було ступити на газон, щоб не пошкодити його оксамит, заповітний скарб дядька Вільяма. Доводилося триматися мощеної камінням доріжки. А Джейн хотілося побігати. У Сент-Агата не можна було бігати, хіба що в іграх, але Джейн ці ігри не подобалися і вона в них доброю не була. Завжди розгублювалася та ніяковіла. У одинадцять вона була вищою, ніж більшість дівчаток у тринадцять. Височіла над усіма дівчатками класу. А їм це не подобалося, і вони давали відчути Джейн, що вона нікуди не годиться.
А побігати на Веселій, 60… чи ж хтось міг побігати на Веселій, 60? Джейн здавалося, що, її мама могла… Ходила так легко і весело, наче мала крила при ногах. Але якось, коли Джейн зважилася пробігти від передніх до задніх дверей, просто через довгий будинок, завбільшки майже як половина міського кварталу, співаючи на весь голос, бабуся, що її, на думку Джейн, не було вдома, з’явилася у кімнаті для сніданків і глянула на неї з нестерпною для Джейн посмішкою на мертвотно-білому обличчі.
— Вікторіє, — сказала вона ще нестерпнішим шовковим голосом, — що спонукало тебе до цієї вихватки?
— Я просто хотіла побігати, — пояснила Джейн. Здається, вкрай просто! Але бабуся ще раз усміхнулася і сказала так, як тільки могла сказати бабуся.
— На твоєму місці, Вікторіє, я б удруге цього не робила.
І Джейн ніколи вдруге цього не робила. Отак бабуся впливає на вас…, хоч яка вона мала і поморщена, така мала, що довгов’яза і довгонога Джейн була майже її зросту.
Джейн не терпіла, коли її називали Вікторією. Однак всі її так називали, окрім матері, що називала доньку Джейн Вікторією. Джейн знала, що це чомусь дратує бабусю, знала, що з якихось невідомих їй причин бабуся ненавиділа ім’я Джейн. А от Джейн воно подобалося, вона його любила і завжди думала про себе як про Джейн. Розуміла, що Вікторією її назвали на честь бабусі, але не знала, звідки взялася Джейн. Ні у Кеннеді, ні в Андерсонів Джейн не було. Як виповнилося їй одинадцять, почала підозрювати, що, можливо, це від Стюартів. Джейн жалкувала, їй не хотілося думати, що своїм улюбленим іменем вона зобов’язана батькові. А його Джейн ненавиділа настільки, наскільки було місця для ненависті у її маленькому серці, що не було створене для ненависті хоч когось, навіть бабусі. Були часи, коли Джейн боялася, що ненавидить бабусю, а це було жахливо, — адже бабуся її годувала, одягала і платила за навчання. Джейн знала, що мусить любити бабусю, але це видавалося дуже трудною річчю. Можливо, мамі таке легко виходило, але ж маму бабуся любила, а це величезна різниця! Любила, як більше нікого в світі. А от Джейн бабуся не любила. Джейн завжди це знала. А ще Джейн відчувала, якщо не просто знала, — бабусі не подобається, що мама так дуже її любить.
— Ти занадто метушишся біля неї, — якось зневажливо сказала бабуся, коли мати переймалася болем горла Джейн.
— Вона все, що в мене є, — відповіла мама.
І тоді старе бабусине обличчя спалахнуло.
— Я так припускаю, що я ніщо, — сказала вона.
— Ой, мамо, ти ж знаєш, ЩО я мала на увазі, — жалібно відповіла мама, змахуючи руками в такому жесті, що завжди змушував Джейн думати про двох маленьких білих метеликів. — Я мала на увазі… мала на увазі… вона ж моя єдина дитина.