— Я тобі часто писатиму, Джоді. Але до мами зможу писати тільки раз на місяць. І ніколи нічого про нього.
— Це таке твоя мама казала?
— Ні, ні! Бабуся. Наче я б хотіла щось писати про нього.
— Я шукала Острів П.Е. на карті, — сказала Джоді, чиї оксамитно-карі очі були повні співчуття. — Довкола нього так багато води. Ти не боїшся зірватися з берега?
— Я б не проти, — понуро відповіла Джейн.
11
Джейн мала їхати на Острів з містером та місіс Стенлі, які вибралися туди, щоб відвідати заміжню доньку. Дівчинка насилу пережила ті останні дні. Вирішила поводитися якомога тихіше, щоб не засмучувати маму. Не було більше довірчих розмов перед сном та пестощів… ніжних люблячих словечок, придуманих для спеціальних нагод. Джейн розуміла, що це з двох причин. По-перше, мама не могла, по-друге, бабуся вирішила цьому запобігти. І лише в останню ніч Джейн на Веселій, 60 мама непомітно прослизнула в її кімнату, доки бабуся на нижньому поверсі приймала гостей.
— Мамусю… мамусю!
— Пташечко, будь відважною. Це ж тільки три місяці, а Острів дуже гарний. Ти можеш… якби ж я знала… колись я…, ой, зараз це все вже неістотно. Зовсім неістотно. Серденько, я тебе попрошу щось пообіцяти. Не будеш нічого казати про мене твоєму батькові.
— Не буду, — схлипнула Джейн. Це була легка обіцянка. Вона не могла собі уявити, як би розмовляла з ним про маму.
— Ти йому більше сподобаєшся, якщо…. якщо він не думатиме, що ти занадто мене любиш, — прошепотіла мама. Білі повіки опустилися на її блакитні очі. Але Джейн встигла побачити її погляд. Здавалося, її серце розривається.
На світанку небо було криваво-червоним, але пізніше потьмяніло до понурої сірості. Опівдні почалася мжичка.
— Здається, погода сумує, бо ти від’їжджаєш, — сказала Джоді. — Ой Джейн, я так без тебе скучатиму. І… Я не знаю, чи ще буду тут, як ти вернешся. Міс Вест каже, що збирається віддати мене до сиротинця, а я не хочу до сиротинця, Джейн. От гарна мушелька, міс Еймс привезла її з Вест-Індії і дала мені. Це моя єдина гарна річ. Я хочу, щоб ти її взяла, бо однаково як піду до сиротинця, то її в мене відберуть.
Поїзд вирушав з Монреалю об одинадцятій ночі. Френк забрав Джейн і маму на станцію. На прощання вона слухняно поцілувала бабусю і тітку Гертруду.
— Як зустрінеш на Острові твою тітку Айрін Фрезер, то нагадай їй про мене, — сказала бабуся. У її голосі була дивна нотка тріумфу. Джейн відчула, що колись бабуся у чомусь перевершила тітку Айрін, а тепер хотіла це закарбувати. Її «нагадай про мене» прозвучало як «вона добре мене пам’ятає!» А хто така тітка Айрін?
Здавалося, Весела, 60 похмуро спостерігала, як вона від’їжджає. Ніколи вона цього будинку не любила і він її не любив, але, коли зачинялася брама, з сумом відчула, що то закриваються ворота життя. Вони з мамою не розмовляли, проїжджаючи над зачарованим підземним містом, яке можна побачити під чорною вулицею у дощову ніч. Джейн вирішила не плакати, — і не заплакала. Коли прощалися, її очі були широко й тривожно розплющеними, але голос — холодним і спокійним. Останнім, що побачила Робін Стюарт, була чемно випростувана фігурка доньки, якій місіс Стенлі саме допомагала увійти у двері пульманівського вагону, а Джейн махала мамі на прощання.
Вони приїхали до Монреалю вранці, а опівдні виїхали з нього «Морським Експресом». Колись сама назва «Морський Експрес» викликала у Джейн екстатичний трепет, але тепер вона означала вигнання. Весь день дощило. Місіс Стенлі показувала Джейн гори, та їй було не до гір. Місіс Стенлі вирішила, що Джейн дуже замкнена та грубошкіра, отож врешті зоставила її в спокої, за що Джейн могла б возносити подяку Богу, звісно, якби чула той вираз. Гори! Коли кожен оберт коліс віддаляв її від мами.
Наступного дня вони проїхали через Нью-Брансвік, занурений у сіре світло сумного дощу. Дощ далі падав, коли вони дісталися Саквіллу і перейшли на маленьку бічну лінію, що вела до Кейп Торментайн.
— Ми сядемо на пором до Острова, — пояснила місіс Стенлі. Місіс Стенлі відмовилася від спроб якось її розговорити. Думала, що Джейн — найнудніша дитина, яку вона коли-небудь зустрічала. Не знала, що мовчання Джейн було її єдиним захистом, здатним втамувати неслухняні, нестримні сльози. Але Джейн НІКОЛИ НЕ ЗАПЛАЧЕ.
Коли вони добралися до Кейп Торментайн, дощ перестав. А як вийшли на борт порому, то у розломі хмар на заході червоною пласкою кулею висіло сонце. Та невдовзі знову потемніло. Протока була сірою і бурхливою, небо — тьмяним, хмари по краях виглядали як брудне ганчір’я. Коли вони знову пересіли на поїзд, дощ лив сильніше, ніж досі. На поромі Джейн загойдало, вона страшенно втомилася.