— Джейн Вікторія Стюарт? — сказала місіс Джиммі Джон, запитально посміхнувшись.
— Джейн! — відповіла Джейн з такою тріумфальною інтонацією, що всі Джиммі Джони глянули на неї.
— Звичайно, Джейн! — усміхнулася місіс Джиммі Джон. Джейн відчула, що місіс Джиммі Джон їй сподобалася.
Всі, крім дитини, принесли Джейн подарунки. Місіс Джиммі Джон вручила їй пофарбовану на червоно ягнячу шкірку — на килимок біля ліжка. Міранда принесла маленький пузатий білий глечик, розмальований рожевими трояндами, Панч — ранню редиску, Поллі — паросток герані, а близнюки — по жабі, «для її саду».
— Мусите мати жаб у саду, — на щастя, — пояснив Панч.
Джейн відчула, що нізащо не відпустить своїх перших відвідувачів, не пригостивши їх, тим паче, що вони принесли подарунки.
— Пирога місіс Мід повинно вистачити, якщо сама я не візьму шматка, — думала вона. — Маля нічого не захоче.
Маля ЗАХОТІЛО, але місіс Джиммі Джон з ним поділилася. Вони сіли довкола кухні — на стільцях і на порозі-пісковику, та з’їли пиріг, а Джейн аж випромінювала гостинність.
— Приходь, коли зможеш, любонько, — сказала місіс Джиммі Джон. Місіс Джиммі Джон подумала, що Джейн надто юна, щоб вести господарство, хоч би для кого. — Будемо раді тобі допомогти, чим зуміємо.
— Навчите мене, як пекти хліб? — спокійно запитала Джейн. — Ми, звичайно, могли б його купити у Ліхтарному Куті, але тато любить домашній. А яке борошно для торта ви б порадили?
Того ж тижня Джейн познайомилася зі Сновбімами. Сімейство Соломона Сновбіма мало не найліпшу репутацію і мешкало у ветхому домі, там, де ялинова пустка збігала до дуги гавані у місці, званому Голодною Бухтою. Ніхто не знав, як Соломон Сновбім ухитрявся прогодувати свою родину…, трохи рибалив, трохи «підробляв», трохи полював. Місіс Сновбім була чималою рум’яною і огрядною жінкою, а Карвей Сновбім, «Дранка» Сновбім, Пенні Сновбім і «Малий Джон» Сновбім — розбишакуватими, хоч і дружелюбними маленькими істотами, які зовсім не виглядали на недогодованих.
Натомість шестилітня Мілісент Мері Сновбім не була ні розбишакуватою, ні дружелюбною. Як пояснила Джейн Поллі Гарланд, у Мілісент Мері «не всі дома». Вона мала позбавлені виразу оксамитно-горіхові очі…, всі Сновбіми мали напрочуд гарні очі…, червонясто-золотаве волосся і прекрасний колір обличчя. Могла сидіти годинами, не кажучи й слова, — може, тому балакучі Джиммі Джони вважали, що у неї не всі дома, — охопивши повні коліна повними руками. Здавалося, що вона поклонялася Джейн і все літо ходила на Ліхтарний Пагорб, щоб на неї видивлятися. Джейн не заперечувала.
Хоча Мілісент Мері не розмовляла, решта Сновбімів робила це замість неї. Спершу вони сприймали Джейн не надто приязно, думаючи, що вона геть-усе знає, бо приїхала з Торонто, і через це задиратиме носа. Але, коли виявили, що вона зовсім нічого не знає… тільки те, що дядечко Гробовик розповів їй про молюсків…, стали дуже дружелюбними. Себто, засипали її нескінченними питаннями. Ніхто зі Сновбімів не страждав від фальшивої делікатності.
— Чи твій та у своїх історіях пише про живих людей? — спитав Пенні.
— Ні, — відповіла Джейн.
— А всі довкола кажуть, що так. Всі бояться, що він і про них понаписує. НАС хай ліпше не описує, як не хоче, щоб йому розбили носа. Я найсильніший хлопець у Ліхтарному Пагорбі.
— А ти що, такий цікавий, щоб про тебе було що писати? — спитала Джейн.
Відтоді Пенні трохи її побоювався.
— Ми давно хотіли на тебе подивитися, — сказала Дранка, що носила комбінезон і поводилася як хлопець, хоч і не була ним, — бо твої та і ма розвелися, правда?
— Ні, — сказала Джейн.
— А твій та вдівець? — насідала Дранка.
— Ні.
— А твоя ма живе в Торонто?
— Так.
— То чого вона не живе тут, з твоїм та?
— Як будете в мене випитувати про моїх батьків, — сказала Джейн, — то попрошу тата, щоб він вас описав у своїх оповіданнях, — кожнісінького.