— «Із уст немовлят, і тих, що ссуть[51]»… напевно. Дивуюся, чому таке найбільш розсудливе пояснення не спало на думку коментаторам, що мучилися з цією фразою. Чи можеш здогадатися, ким була смаглява леді сонетів, Джейн? Ти знаєш, що, як поет оспівує жінку, вона здобуває безсмертя… прикладом є Беатріче…, Лаура…, Лукаста[52]…, Марія Верховинка[53]. Про них оповідали через сотні років після їхньої смерті, бо великі поети їх кохали. Руїни Трої заросли бур’янами, але ми пам’ятаємо Гелену.
— Сподіваюся, вона не мала великого рота, — тужно зауважила Джейн.
Тато зберіг незворушне обличчя.
— Але й не замаленький, Джейн. Ти можеш уявити собі божественну Гелену з таким ротиком, як пуп’янок троянди?
— А МІЙ рот надто великий, тату? — благально спитала Джейн. — Дівчатка у Сент-Агата казали, що так.
— Не надто великий, Джейн. Благородний… рот, який більше дарує, аніж бере… щирий і дружелюбний… з гарно зазначеними кутиками, Джейн. У них не ховається слабкість…, ти не втекла б із Парисом, Джейн, і не наробила усього того блюзнірського безладу. Ти була б вірною своїм обітницям, Джейн… їх духу і букві, — навіть у цьому перевернутому світі.
Джейн мала дивне відчуття, що тато думає про маму, а не про аргів’янку Гелену[54]. Однак те, що він сказав про її рот, її втішило.
Тато не завжди читав їй класику. Якось взяв на узбережжя тонкий томик віршів Бернарда Фрімена Троттера[55].
— Я знав його за океаном…, він загинув…, послухай його пісню про тополі, Джейн.
— «І тому про тополі співаю, і коли доведеться померти, не шукатиму яшмових стін, а тополь і англійського неба». Що б ти хотіла побачити, потрапивши на небеса, Джейн?
— Ліхтарний Пагорб, — відповіла Джейн.
Тато сміявся. Так добре було, коли він сміявся,…так легко. Хоча дуже часто Джейн не зовсім розуміла, з чого він сміється. Це, однак, зовсім її не дратувало…, але інколи вона задумувалася, чи мама завжди його розуміла.
Якось увечері тато вилив такий струмінь поезії, що аж утомився. Тоді Джейн боязко спитала:
— А ти хотів би почути, як я декламую, тату?
Вона продекламувала «Малятко Метью». Це було легко… тато умів слухати, як найкраща аудиторія.
— Ти це можеш, Джейн. Вийшло добре. Мушу тебе трішки в цьому потренувати, колись я непогано інтерпретував говірку.
«Хтось, кого вона не любила, дуже добре читав вірші говіркою»… Джейн згадала, хто це сказав. Тепер вона дещо зрозуміла.
Тато перекотився так, що міг бачити їхній дім у просвіті між темніючими дюнами.
— Я бачу вогні у Джиммі Джонів… і вогні Сновбімів у Голодній Бухті…, але наш будинок не світиться. Ходімо додому і розсвітимо його, Джейн. А ще залишилося трохи того яблучного соусу, що ти його зробила на вечерю?
Отож вони пішли додому і тато запалив гасову лампу та сів за свій стіл, щоб писати епос про Мафусаїла… чи щось інше…, а Джейн взяла свічку, щоб засвітити її біля ліжка. Любила свічки більше, ніж лампи. Вони так граціозно згасали…, легенький слід диму…, тліючий гніт, що свавільно підморгував на прощання.
Коли вже тато навернув Джейн до Біблії, то постарався, щоб історія з географією теж для неї ожили. Вона зізналася йому, що ці предмети важко їй даються. Але незабаром історія перестала видаватися безладним скупченням дат та імен із туманної холодної давнини, а стала легендарною дорогою часу: це тато розповідав їй старі легенди про чудеса і гордих королів. Коли він розповідав про найпростіші речі зі звуком моря у голосі, то все довкола забарвлювалося такою таємничою романтикою, що Джейн не могла нічого забути. Фіви…, Вавілон…, Тір…, Афіни…, Галілея… — то були місця, де жили справжні люди, люди, яких вона знала. А, раз знала, то легко було зацікавитися всім, із ними пов’язаним.
Географія, що колись означала лише карту світу, теж стала захоплюючою.
— Рушаймо до Індії, — казав тато і вони вирушали, хоча Джейн впродовж усієї дороги пришивала татові ґудзики до сорочки. Матінка Мін круто обходилася з ґудзиками. Невдовзі Джейн знала усі прекрасні далекі краї так само добре, як Ліхтарний Пагорб. Принаймні, так їй видавалося після їхніх з татом мандрів.
— Одного дня, Джейн, я справді вирушу і їх усіх огляну. Країну за Полярним Колом… чи ж ця фраза не чарує тебе, Джейн?… далекий Катай[56]…, Дамаск…, Самарканд…, Японію вишневого цвітіння…, Євфрат між загиблих імперій…, схід Місяця над Карнаком…, долини лотоса в Кашмірі…, замки на березі Рейну. Є така вілла на Аппенінах… «хмарних Аппенінах»… я хотів би, щоб ти її побачила, Джейн. А тепер намалюймо карту загубленої Атлантиди.
55
Бернард Фрімен Троттер (1890–1917) — канадський поет. Загинув під час І Світової війни.