— Повністю сповниться, — сказала Вайолет.
39
— Якби ж ми тільки могли зробити літо довшим, — зітхнула Джейн.
Але це було неможливим. Настав вересень і вона знову мала заховати Джейн, витягнувши Вікторію. Але не раніше, як видасть заміж Міранду Джиммі Джон. Джейн така була зайнята, допомагаючи Джиммі Джонам готуватися до весілля, що Ліхтарний Пагорб тільки тоді її бачив, коли вона забігала щось приготувати для тата. Як дружка, вона мала змогу вдягнути чудову сукню з рожевої органді з синіми та білими вишиваними вставками, куплену для неї мамою.
Але, коли весілля відбулося, Джейн знову мусила попрощатися з Ліхтарним Пагорбом…, срібно-вітряною затокою…, ставком…, стежкою через гай Великого Доналда…, на жаль, той гай збиралися вирубати та розорати…, садом, що, хоча й був її садом, то все ж вона ніколи не знала його зимового, а бачилася з ним лише влітку…, з вітром, що співав між ялинами…, з чайками, що біло злітали над гаванню…, з Булькою, Таланом, Першим Пітером та Срібняком. І з татом. Але хоч як вона сумувала за ними, то все ж не відчувала такого розпачу, який торік переповнював її серце. Наступного літа вона повернеться, — тепер у цьому не було жодного сумніву. Знову зустріне маму, думка про повернення до Сент-Агата не викликала в неї спротиву, а ще треба було подивитися на захоплення щасливої Джоді, а ще тато мав її супроводжувати до Монреалю.
За день до від’їзду Джейн у Ліхтарному Пагорбі з’явилася тітка Айрін. Здавалося, що вона хоче щось сказати, але не може підібрати слів. Перед відходом торкнулася руки Джейн і дуже багатозначно зиркнула на неї.
— Якщо ти почуєш якісь новини перед наступною весною, любесенька…
— Які новини я маю почути? — спитала Джейн із тою жахливою відвертістю, що завжди дратувала тітку Айрін.
— Ах…, ніхто не може сказати напевно…, хто знає, які зміни можуть трапитися?
Джейн кілька секунд почувалася незручно, а потім знизала плечима. Тітка Айрін завжди кидала якісь таємничі натяки, вплітаючи у них пасма інсинуацій, що чіплялися, наче павутина. Джейн навчилася ніколи не сперечатися з тіткою Айрін.
— Я справді не мала змоги зробити для цієї дитини всього, що хотіла, — жалілася тітка Айрін певній своїй приятельці. — Вона завжди тримала мене на відстані витягнутої руки. Всі Кеннеді мають складний характер…, от хоча б її матір…, хто на неї гляне, думає, що це троянда, вершки і мед. Але всередині, моя люба…, тверда як скеля. Вона зруйнувала життя мого брата і зробила все…, я маю на увазі, ГЕТЬ УСЕ, щоб настроїти проти нього його дитину.
— Але схоже, що зараз Джейн дуже любить свого батька, — сказала приятелька.
— О, напевно, що так…, наскільки вона може когось любити. Але Ендрю — дуже самотня людина. Я не знаю, чи так і зостанеться надалі. Останнім часом я задавала собі питання…
— Питання, чи він урешті розлучиться в Штатах та одружиться з Ліліан Морроу, — відкритим текстом сказала приятелька. Вона мала великий досвід у заповненні та розшифруванні недомовок Айрін.
Тітка Айрін виглядала на особу, вражену такою простомовністю.
— О, я не мала на увазі, що… я не хотіла сказати…, просто не знаю…, але, звісно, Ліліан — та дівчина, з якою він мав побратися, а не з Робін Кеннеді. У них так багато спільного. І хоча зазвичай я не схвалюю розлучень…, вважаю їх шокуючими…, але ж…, трапляються особливі обставини….
Поїздка Джейн із татом до Монреалю була чудовою.
— Приємно думати, що ми помолодшали на годину, — сказав тато, перевівши у Кемпбелтоні[75] свій годинник на годину назад. Він казав такі речі впродовж усієї дороги.
На станції у Монреалі Джейн притиснулася до тата.
— Татусю, коханий…, але ж я повернуся наступного літа. Ти ж знаєш.
— Звичайно, — сказав тато. А тоді додав:
— Джейн, от трішки грошей для тебе. Думаю, ти на Веселій, 60 не дістаєш аж надто багато кишенькових?
— Зовсім їх не дістаю… Але яки ти їх наскладав, тату? — Джейн глянула на банкноту, які він вклав їй в долоню. — П’ятдесят доларів? Тату, це ж дуже багато.
— Цей рік видався у мене вдалим, Джейн. Редактори були щедрими. І взагалі…, коли ти зі мною, я пишу більше…, відчуваю, що деякі мої старі амбіції за минулий рік воскресли.
Джейн, яка всю свою левину нагороду витратила на речі для Ліхтарного Пагорба і гостинці для знайомих дітлахів, сховала гроші до торбинки, вирішивши, що вони їй придадуться на Різдво.
— Життя, будь до неї милосердним…, хай любов ніколи її не покине, — сказав Ендрю Стюарт, дивлячись услід поїзду, що від’їжджав до Торонто.