— І житимемо тут, на Ліхтарному Пагорбі? — спитала Джейн.
— Завжди, коли не житимемо деінде. Боюся, Джейн, що з двома жінками на руках я ніколи не доведу до кінця свої епопеї про Мафусаїла. Але матиму компенсацію. Думаю, що влаштуємо собі медовий місяць. Як лишень ти станеш на ноги, суперська Джейн, махнемо до Бостона. Мушу довідатися, як там із моєю книгою, знаєш. Тоді літо тут, а пізніше, восени…, зізнаюся, Джейн, мені запропонували посаду помічника редактора «Вечірнього Вісника» з оплатою в межах розумного. Я мав намір відмовитися, але тепер думаю, що прийму пропозицію. Як ти на це, Джейн? Зими в Торонто, а літо на Ліхтарному Пагорбі.
— І ми вже ніколи не розлучатимемося? Ой, татку! Але…
— Але не заперечуй мені. Що тебе турбує, найдорожча з дорогих?
— Ми… ми ж не мусимо жити на Веселій, 60?
— Нізащо! Але, звичайно, ми повинні мати дім. Те, як ти живеш, значно важливіше, ніж де…, але мусимо мати дах над головою.
Джейн подумала про кам’яний будиночок у Приозерних Садах. Його ще не продано. Вони його куплять. Він оживе…, вони вдихнуть в нього життя. Його холодні вікна засяють гостинними вогнями. Бабуся, як зла стара королева, мірятиме кроками Веселу, 60, її очі світитимуться люттю. Пробачить чи не пробачить, як їй заманеться, але вже ніколи їх не турбуватиме. Між ними не буде жодних непорозумінь. Вона, Джейн, розуміє їх обох і зможе їх зблизити. А ще наглядатиме за господарством. Влаштує все так, як це планувалося багато років тому.
— Ой, татку, — скрикнула найщасливіша у світі Джейн. — я знаю дуже підходящий будинок.
— Ще б пак, — сказав тато.