Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білозуба, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убійчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв у нього, що він не сміє гризтися з собаками. Білозуб добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробі-гаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усяково йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під’юджували собак проти Білозуба, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді господар зупинив коні.
— Візьми їх! — сказав він Білозубові.
Той навіть не повірив одразу,— він подивився на господаря, потім на собак і знов допитливо й пильно глянув на нього. Скотт кивнув головою:
— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!
Білозуб не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім заховала поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже корчились на дорозі в передсмертному конанні, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Білозуб гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.
Це потрійне вбивство завершило всі Білозубові неприємності з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не напасту-вали вовка-перебійця.
Розділ IV
ПОКЛИК КРОВІ
Минали місяці по місяцях. Їсти на Півдні було досхочу, роботи ніякісінької — отже, Білозуб розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий грунт.
І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж виглядало на те, що хижість у Білозубі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.
Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп-Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красня Сміта, його примушувано битись з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, і, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.
Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали і всіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутись на нього, зразу осідав на задні лапи.
Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою. Улягаючи законові далеко не так суворо, як Білозуб, вона, попри всі намагання господаря, не хотіла потоваришувати з вовком.
Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніколи не могла подарувати йому загризених курей і певна була, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав. Вона стала лихою годиною в його житті; вона, як той поліцай, стежила за ним біля стайні й по всій садибі. Варто було йому випадково з цікавістю глянути на голуба чи курча, як вона починала казитись і гавкати мов навіжена. Білозуб мав один улюблений спосіб виявляти їй повну зневагу й відкараскуватись від неї: він лягав і, поклавши голову на передні лапи, удавав, що спить. Тоді вона, ніби зніяковівши, переставала гавкати.
Якби не Коллі, усе було б добре. Білозуб пізнав закони, навчився стримуватись, став поважним, спокійним і по-філософському терпеливим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Потроху навіть невідоме перестало викликати в ньому жах. Життя було тепер спокійне й легке. Воно протікало рівно, і ані страх, ані ворожнеча не порушували його плину.
Білозубові бракувало снігу, хоч сам він цього не усвідомлював. «Занадто довге літо»,— мабуть, подумав би він, якби взагалі міг думати про це. А так він просто відчував якось неясно, що йому бракує снігу. Та ще ото в літню спекоту, коли він терпів від гарячого сонця, в ньому прокидалася невиразна туга за Північчю. Але виявлялася ця туга в невдоволеності й неспокої, що їх причини він і сам не знав.