— Додому! — почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.
Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Білозуб.
— Відон вернувся,— сказала господарева мати.
Діти радісним криком повітали Білозуба й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.
Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.
— Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним,— сказала вона.— Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.
З розгніваним гарчанням Білозуб вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе і, заспокоюючи, сказала, що не треба надокучати собаці.
— Вовк завжди буде вовком,— зауважив суддя.— Йому не можна йняти віри.
— Та він же не зовсім і вовк,— обізвалась Бет, стаючи за братом.
— Це тільки Відон так собі думає,— відповів суддя.— Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути...
Він не скінчив речення, як Білозуб зупинився перед ним і загарчав.
— Пішов геть! На місце! — наказав суддя.
Білозуб повернувся до дружини господаря. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежу й потяг так, аж тонка матерія роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білозуба. Він перестав гарчати і, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати і не міг.
— Ото ще як він сказився! — мовила Відонова мати.— Я казала Бідонові, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.
— Він немов хоче щось сказати,— зауважила Бет.
У цю мить голос об’явився в Білозубові, і він голосно загавкав.
— Щось трапилося з Бідоном! — скрикнула його дружина.
Усі скочили на ноги, а Білозуб побіг східцями вниз із веранди, озираючись і немов кличучи їх за собою. Це вдруге й востаннє в своєму житті він загавкав і змусив себе зрозуміти.
Після цього випадку Білозуб здобувся на більшу любов у серцях мешканців Сієрра-Вісти. Навіть той стайничий, якому він порвав руку, погодився, що це розумний пес, хоч і вовк. Суддя теж так гадав, що це вовк, доводячи свою думку різними таблицями й описами з енциклопедії та природознавчих праць, чим викликав загальне обурення.
Минали дні, і над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце. Проте коли дні покоротшали й наблизилася друга Білозубова зима на Півдні, він несподівано відкрив, що зуби Коллі не такі вже стали гострі, як перше. Коли вона й кусала його, то зовсім не боляче, а скорше жартуючи. Білозуб забув усе, що витерпів від неї, і, як вона починала загравати з ним, він, намагаючись зберігати поважність, і собі теж ставав грайливим, хоч виходило це в нього дуже кумедно.
Одного дня вона повела його за собою далеко в поле, а там і в ліс. Це було пополудні, коли Відон Скотт мав звичай їздити верхи. Білозуб знав те, та й кінь уже стояв осідланий і чекав на господаря біля дверей. Білозуб завагався. Відчував-бо він у собі щось потужніше за ті закони, що він засвоїв, потужніше за його звички, за його любов до господаря і навіть за його любов до життя. І, коли Коллі ніжно куснула його й відскочила вбік,— він повернувся й побіг за нею.
Цього дня господар їздив сам, а там далеко в лісі бік о бік гасали Коллі й Білозуб,— так само, як багато літ тому гасали мовчазними лісами Півночі його мати Кічі й Одновухий.
Розділ V
ПРИСПАНИЙ ВОВК
Саме о цій порі в газетах з’явилося повідомлення про відважну втечу одного в’язня з сан-квентінської тюрми. В’язень цей був страшний злочинець. Він і родився не янголом, та й суспільство анітрохи не допомогло йому, щоб полагідніла його вдача. Чоловік цей став яскравим прикладом того, що може вийти з людського матеріалу, коли він потрапить до безжальних рук суспільства. Це був чистий звір у людській подобі, хижий і кровожерний.
У сан-квентінській тюрмі він вважався за невиправного. Жодна кара не могла його зломити. Він ладен був краще вмерти, змагаючись до самого останку, аніж жити упокореним. Але що запекліше він боровся, то жорстокіше ставилося до нього суспільство, і від цього він ставав ще лютіший. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джімом Голом, а проте тільки їх він і знав. Так поводилися з ним із найраннього його дитинства, коли ще він вештався по глухих завулках Сан-Франциско і був у руках суспільства м’якою глиною, що могла виллятись у яку завгодно форму.