Опинившися втретє у в’язниці, Джім Гол натрапив на такого тюремника, що був ледве чи меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно вівся з ним, брехав на нього наглядачеві, підривав останню довіру до нього і кривдив його, як тільки міг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в’язка ключів і револьвер, а в Джіма Гола — самі голі руки й зуби. І от одного разу він кинувся на свого ката і, немов звір, угородив зуби йому в горло.
Його посадовили в камеру для безнадійних злочинців, і там прожив він три роки. Камера була геть уся оббита залізом — і підлога, і стеля, і стіни. Жодного разу за цей час він не виходив з неї, і жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорна тиша. Його живцем було поховано у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів геть усе на світі. Цілі дні й ночі він міг виттям виливати свою лють, а тоді на кілька тижнів чи й місяців замовкав цілковито, і чорна тиша пожирала йому душу. Він був людина, а заразом і страховище, і то таке жахливе, яке може з’явитися тільки в ураженій хворобою уяві.
І ось одної ночі він утік. Наглядач уважав, що це річ неможлива, а проте, виявилось, що камера порожня і на порозі її лежить тіло забитого тюремника. Два інших трупи позначали шлях, яким він продерся з тюрми до надвірної стіни. Щоб не зчиняти галасу, він задавив їх руками.
Забравши зброю з забитих тюремників, він, живий арсенал, утік у гори, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом обіцяно за його голову. Пожадливі фермери полювали на нього з рушницями. Його кров’ю можна було викупити заставлене майно або послати сина до коледжу. В ім’я загального добра громадяни взялися до зброї й пішли розшукувати злочинця. Цілу зграю собак-дойд пущено по його слідах. Дойди від закону, шпиги, що їх наймало суспільство, нишпорили за ним день і ніч, користаючися з телефону, телеграфу та спеціальних поїздів.
Часом люди натрапляли на нього і або героїчно ставили йому чоло, або ж ганебно втікали, охоплені панікою, перестрибуючи через колючі загороди, і другого дня за сніданком ціла країна із захопленням читала про те в газетах. Забитих і поранених після сутичок з Джімом Голом відвозили до міста, а їхні місця заступали інші, що їм подобалось полювати на людину.
І враз Джім Гол зник. Дойди кидались на всі боки, але марно. Озброєні люди в далеких долинах спиняли богові душу винних фермерів і вимагали посвідчень особи, а труп Джіма Гола захланні до винагороди знаходили в десятках місць.
Тим часом у Сієрра-Вісті також читали газети, але не так із цікавістю, як із тривогою. Жінки були налякані. Суддя Скотт глузував з них і жартував, хоч і не дуже мав на те підстави. Справа в тому, що якраз коли він мав іти у відставку, перед ним стояв у суді Джім Гол, і саме суддя Скотт склав йому останнього вирока. І тоді ж таки, в суді, привселюдно Джім Гол погрозився, що настане день, коли він помститься на судді за цей вирок.
Того разу справедливість була на боці Джіма Гола. Він не був винен у злочині, за який його засуджено, його просто «залободали», як то кажуть злодії та поліцаї, та й запровадили у в’язницю. А що його вже двічі давніше суджено, то суддя вліпив йому п’ятдесят років ув’язнення.
Суддя Скотт не знав усієї суті справи, він і в голову собі не покладав, що бере участь у змові поліції, що свідчення були неправдиві й перекручені і що Джім Гол зовсім не винен у тому злочині, який йому накинено. Знов же, і Джім Гол не знав, що суддя не розглянув добре справи, і певен був, що він заодно з поліцією, якщо чинить йому таку велику кривду. Тож коли Джім Гол почув, що його засуджено на п’ятдесят років смерті за живоття, то він, і без того ненавидячи цей лихий світ, так оскаженів і розлютувався, що аж чоловік шестеро його запеклих ворогів у синіх уніформах мусили на нього накинутись, щоб збити його з ніг. Уважаючи суддю Скотта за найголовнішого причинця своєї кривди, він виливав на нього всю лють і загрожував майбутньою помстою. Потім він пішов у свою могилу... і оце втік з неї.
Про все те Білозуб, звісно, нічого не знав. Але між ним і Еліс, господаревою дружиною, існувала змова. Щовечора, після того, як усі мешканці Сієрри-Вісти розходилися спати, вона впускала його у великий передпокій. А що Білозуб не був кімнатний собака і в домі спати йому не дозволялося, то вона раненько вставала й випускала його надвір перше, ніж хтось прочнеться.