— Славну гру закрутив ти, Кіде! — вигукнув Лон Мак-Фейн. — Усі прибутки закладові, й анічогісінько гравцеві. Сам диявол не вигадав би такої штуки, і хай мені грець, як я вплутаюсь у неї.
Коли мешканці Сорокової Милі видиралися на вкритий льодом берег вирубаними в кризі східцями, а потім ішли вулицею до поста, то дехто, ніби кашляючи, тамував сміх, а дехто підморгував, удаючи, що струшує сніг, який налип на віях. Але собака завив протягло й погрозливо вже десь ближче. За рогом зойкнула якась жінка й гукнула: «Він сюди біжить!» Потім до гурту прискочив якийсь індіянський хлопець та кілька зляканих собак, що мчали так, наче за ними сама смерть гналася. Слідом біг Жовте Ікло, маючи наїжаченою шерстю, як сіра блискавка. Всі, окрім янкі, сипонули врозтіч. Індіянський хлопець спіткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу й кинувся до стосу дров, куди вже видряпалися інші чоловіки. Жовте Ікло вернувся назад, переслідуючи якогось пса. Той пес, не скажений, але збожеволілий зі страху, втікаючи, збив Бетлза з ніг і помчав угору вулицею. Мелмют Кід вистрілив у Жовте Ікло. Скажений собака перекрутився в повітрі, впав на спину, тоді знову скочив на ноги й одним стрибком здолав півдороги до Бетлза. Але не досяг його.
Бо Лон Мак-Фейн зіскочив зі стосу дров і схопив собаку на льоту. Вони покотилися; Лон, випроставши руку, тримав собаку за горло, щоб уберегтися від смердючої слини, що бризкала йому в обличчя. Тоді Бетлз, з револьвером у руці, вигодивши слушну мить, спокійно поклав край боротьбі.
— Оце була чесна гра, Кіде, — зауважив Лон, підводячись і струшуючи сніг з рукавів. — І я узяв своє.
Увечері, тимчасом як Лон Мак-Фейн, надумавши вернутися в лоно церкви, простував до хатини панотця Рубо, Мелмют Кід довго розмовляв про цю дрібну подію.
— Невже ти б зробив таке? — чіплявся до нього Макензі. — Якби вони здумали стрілитися?
— Хіба я коли порушував своє слово?
— Та ні, не в тім річ. Відповідай на запитання. Чи зробив би?
Мелмют Кід підвівся й сказав:
— Відлюдьку, я сам себе весь час питаю про це.
— Ну й що?
— Та ось і досі не знаю, що відповісти.
У ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ
Коли людина мандрує в далеку країну, їй доводиться забувати чимало з того, до чого вона звикла, і пристосовуватися до нових життєвих обставин. Вона мусить відмовитись від колишніх ідеалів, зректися колишніх богів, а часто й переробити закони моралі, що досі керували її поведінкою. Тому, хто має протеївську[10] здатність принатурюватися, новина такої зміни може навіть бути за джерело втіхи; але тому, хто вже затвердів у звичках, присвоєних змалку, гніт іншого оточення — нестерпучий; він страждає тілом і душею серед нових обмежень і ніяк не годен їх збагнути. Це страждання раз у раз дається взнаки, штовхає людину на злочини й призводить до всілякого лиха. Тому, хто не може призвичаїтись до нових умов життя, краще повернути до своєї країни; якщо він загається, то неодмінно загине.
Людина, що скидається вигод старої цивілізації заради юної дикості і первісної простоти Півночі, може сподіватися талану оберненопропорційно до кількості та якості своїх безнадійно вкорінених звичок. Вона незабаром виявить, коли взагалі на щось здатна, що матеріальні вигоди важать менше. Легко змінити добірні страви на грубу їжу, зграбні шкуратяні черевики на м'які безформні мокасини, пухову постіль — на снігову. Але дуже важко навчитися належно ставитись до всіх речей, і особливо до своїх товаришів. Чемність звичайного життя така людина мусить змінити на альтруїзм, поступливість і терпимість. Так, і тільки так може вона здобути коштовну перлину — справжню дружбу. Не конче казати: «Дякую», — вона мусить довести свою вдячність вчинками. Радше б мовити, вона мусить заступити слово — вчинком, а букву — духом.
Як тільки чутка про арктичне золото дзвоном пішла по всьому світі й принада Півночі захопила серця людей, Картер Везербі покинув своє тепленьке місце в конторі, переписав половину заощаджень на жінку, а за решту купив усе потрібне до подорожі. З натури він не був романтик, комерційна неволя задавила в ньому всі високі поривання, — просто він утомився від буденної мотанини й хотів раз добряче ризикнути, сподіваючись, звісно, на відповідні прибутки. Він так само, як багато інших дурнів, понехтував старими, випробуваними дорогами, що ними піонери Півночі мандрували вже років з двадцять, і поспішив навесні до Едмонтону, де, на своє нещастя, прилучився до одного гурту шукачів золота.
10
Протей — у грецькій міфології морський бог, що міг на свою волю змінювати власний вигляд.