На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священик скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берінгового моря, в згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від миса Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм з півночі. Мелмют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.
— Нема чого журитися, друже! — Кід, видно, провадив далі перервану розмову. — Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюється до речі:
Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.
— Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неї в руках божих, але… але…
— А що ж? Ваші руки чисті.
— Ні, Кіде. Я довго про це думав, але що є, те вже є. Я ж знав, який у неї чоловік, і попри все змусив її вернутися.
З лісу на березі дзвінко заспівала вільшанка, звіддалік долинув голос куріпки, коло берега, чалапаючи по воді, зайшов у річку лось. А двоє людей у човні мовчки курили.
МУДРІСТЬ ПОДОРОЖНА
Ситка Чарлі доконав неможливого. Інші індіяни теж, може, не згірше за нього знали мудрість подорожну, але тільки Ситка Чарлі пізнав мудрість білих людей, подорожню честь і закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумові індіянина важко узагальнювати, і аж коли фактів набирається багато й вони часто повторюються, він осягає їхнє значення. Ситка Чарлі змалку крутився серед білих людей, а вирісши, зважився пов'язати свою долю з ними, зрікшись раз і назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутність білих людей і міркуючи, звідки вона береться, він не відразу збагнув її таємничу силу — честь і закон. І, тільки довгі роки нагромаджуючи досвід, він, нарешті, з'ясував собі все до кінця. Сам чужинець, він зрозумів її краще від білої людини; сам індіянин, він досяг неможливого.
А від цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звісно, він затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею різноманітної лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугі. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, — занадто боязкі, щоб напасти, але занадто вовкуваті, щоб ховати свої ікла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлі теж. Обличчя — сама лише шкіра та кістки; вилиці їм укривали огидні струпи, що від морозу тріскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очі світилися похмурим вогнем. Людям у такому стані не можна довіряти, якщо вони не відають ні честі, ані закону. Ситка Чарлі це знав, отож десять ще днів тому змусив їх покинути рушниці разом з рештою таборового спорядження. Рушниці лишилися тільки в нього й капітана Епінгвела.
— Гайда, розкладайте багаття, — наказав він, витягаючи коштовну коробку з сірниками й клапті сухої березової кори.
Обидва індіяни понуро взялися збирати сухе гілля та ріща. Вони були знесилені й часто спинялися; як нахилялись, то наморочилася голова, а як ішли заточуючись, то коліна їм торохкотіли одне об одне, мов кастаньєти. Щоразу, дошкандибавши до багаття, вони хвилину перепочивали, неначе тяжко хворі або смертельно зморені. Часом погляд їм затуманювала терпляча покора німого страждання; а то знову він спалахував несамовитою жадобою життя, що, здавалось, от-от вибухне диким криком, лейтмотивом усього живого: «Я хочу жити, хочу жити!»
З півдня подихнув вітер, боляче щипаючи за незахищене обличчя й вогненними голками заганяючи мороз крізь хутро й м'язи аж до кісток. Тому, як вогонь розгорівся добре і навкруг нього розтанув сніг, Ситка Чарлі примусив своїх збайдужених товаришів допомогти йому нап'ясти заслону. То була дуже проста річ — укривало, нап'яте рівнобіжно до вогню з того боку, звідки вітер віє, нахилене градусів на сорок п'ять. Воно заступало від холодного вітру й одбивало тепло назад, донизу, на тих, що шукали під ним захистку. Потім постелили зеленого ялинового гілля, щоб не сидіти просто на снігу. Коли скінчили цю роботу, Ка-Чукте й Гоугі взялися до своїх ніг. Замерзлі мокасини дуже підтопталися в довгій дорозі, а гострі крижини на річкових зашеретах і геть пошматували їх. Сиваські шкарпетки були такі ж самі порвані; коли вони розмерзлися і їх постягали, то мертво-білі кінчики пальців, у різному стані змертвілості, самі розповіли просту оповідь про мандрівку.