— Гей, шановний, а де зберігається ця корисна дрібничка? — уточнила принцеса.
— А от цього я вам не скажу, — замислено прогудів вогняний демон. — По-перше, стіл закінчився. А по-друге, я і сам не знаю. Господар знав, та забув. Але ж йому і згадувати не треба. Клацнув пальцями, сказав, прочитав — аркуш знову щез. Ех, дівчатка-дівчаточка! А чи не пригостите мене ще чимось? Так гарно розговорилися, навіть шкода вас відпускати.
— Це що ж ви тут робите?! — пролунав згори обурений голос джина Лю-ля-ке-Баба.
Дівчата зітхнули, взяли в оберемок чарівні речі і, попрощавшись з демоном, пішли сходами нагору. Біля люку їх зустрів сердитий джин:
— Чому не слухаєтеся? Навіщо до потаємної кімнати ходили? Навіщо речі брали? У, хуліганки невиховані!
— Накривай-но на стіл, дорогий ти наш, — подумавши, вирішила Шелті. — Дивлячись на цього ненажеру внизу, я теж зголодніла.
— І я, — призналася дочка султана. — Лю-ля, ти їсти хочеш?
— Що? — від здивування джин навіть сваритися припинив.
— Ну, ти ж усе ганяєш, прибираєш, слідкуєш за нами, ані хвилинки спокою. Годі! Сідай, ми все самі накриємо, — підтримала мисливиця.
Дівчата поставили на килим дерев’яний столик, і Гюль-Гюль вимовила заклинання:
— Дастархане, зустрічай гостей!
Маленький столик вмить було сервіровано на три персони. Гюль-Гюль розлила вино, всі троє підняли кришталеві келихи.
— За знайомство! — запропонувала Шелті.
Подруги випили, а джин несподівано… заплакав.
Його зморшкуватими щоками текли великі сльози, капаючи у вино. Дівчата з чисто жіночим співчуттям кинулися жаліти нещасного. Джин розревівся ще сильніше, плутано намагаючись щось пояснити:
— Ніколи… за всю службу… Жодного разу за всі триста років! Йому це… це і на думку не спа-да-ло… А я ж… я теж… У мене душа є! І серце… я ж не кам’яний… Ішачу тут… з ранку до ночі… Хоч би хто подякував! Мені що треба? Мені… багато не треба… «Дякую, Лю-ля-ке-Бабе-джан!» — і все…
— Ну, не побивайся ти так, — утішали дівчата. — От, випий, закуси інжиром і полегшає.
— Ви… мене за стіл саджаєте… Напуваєте, годуєте, не гребуєте старим джином… А він? Я йому стільки років… служу… Кращі роки! Жодного разу… склянку води… жодного разу не запропонував… Піду я від нього! Присягаюся шайтаном, усе кину та й піду. Не хочу… не можу так більше жити. Ще налий, шановно. Спасибі… — Джин вихопив у Шелті весь глек і миттю його спорожнив. На дастархані негайно з’явився інший.
— Подруго, як би його не розвезло від такої кількості, — пошепки просигналила Гюль-Гюль.
— Але ж він джин. Хіба джини п’яніють? — здивувалася дочка лицаря.
— О Аллах, звідки ж я знаю?! Але ти лише поглянь на нього, він за другим тягнеться. Дивись, дивись… він же п’яний!
— О… пр… кр…сні пері моєї душ-ші! — гикнувши, Лю-ля-ке-Баб обвів подруг люблячим поглядом. — Ви оба… обі… обидві… просто ча-рів-ні! Та я для вас… Гик! Що забажаєте… Гик! Хай він тільки… це… того… тобто… образно кажучи… Хай тільки спроб-бу-є… вас пер-р-тв… рити! На че-ре-ви-ик-ки… Та я… Гик! Його сам пр… тв… рю — на валянок сибірський!
— Лю-ля-ке-Бабе, ішов би ти спати, — лагідно попросила Шелті. — Завтра встанеш, ми тобі наллємо, а зараз баїньки…
— Як буде… завг-годно моїй зо-ло-то-во-ло-сій пані! С-слухаю… й того… це… ск… ря… юся!
Джин з третьої спроби ляснув-таки в долоні і зник. Дівчата на самоті покінчили з вечерею.
— Ходімо до мене, — запропонувала принцеса. — Треба ще речі розібрати і визначитися з планами на завтра. Цікаво, а де вештається наш престарілий наречений?
— Хтозна, але чим довше його не буде, тим краще. Головне, що ми завербували до своїх лав неслабкого союзника.
— Не забудь, що казав про нього вогняний демон: Лю-ля-ке-Баб несміливий та нерішучий.
— Але в нього добра душа і… він наш друг!
Надвечір Лагун-Навіжений оголосив привал. Східний чарівник, помудрувавши над багаттям, сотворив котел, повний запашного плову. Після вечері обидва дідусі шанобливо попросили Мейхані-джан зайнятися лагодженням килима-літака. Дівчина погодилася, тож ганчір’яному слонові негайно повернули попередній клаптиковий стан, а поки чарівники від керівництвом Мейхані розкладали на піску складний візерунок персидського килима, Сем знову узявся діставати сонного Джека:
— Погано мені…
— Я тобі казав, не налягай на плов, він дуже жирний.
— Та до чого тут плов?! У мене душа болить!
— А… це, звичайно, серйозніше, — сонно промурмотів Божевільний король, перевертаючись на другий бік.