— Не треба, мій мудрий друже, — зупинив його старий Байрам. — Незабаром світанок. Хай хоч комусь сьогоднішня ніч видасться доброю та солодкою. Краще я пригощу вас пахлавою…
Рано-вранці після розкішного сніданку, влаштованого східним магом, Лагун-Навіжений відкрив коротку нараду:
— Друзі мої, як усім відомо, сьогодні вночі на нас було скоєно підступний напад…
— Мені не відомо! — негайно ж устряв пес. — Хто напав? Коли? З якою метою? Чому мене не збудили? Оце завжди так, варто завести мову про те, аби трохи поділитися бойовою славою — фігу! Усі битимуться тихцем і ні за що не покличуть порозважатися бідолашного самотнього собаку!
— Усе сказав? — насупився чаклун. — Тоді сядь і помовч. Отже, продовжуючи розпочату тему, я хочу пояснити, що згадана атака є ні чим іншим як реакцією на продовження нашого походу. Судячи з усього, ми перебуваємо в безпосередній близькості від палацу хана іфритів. Я хотів би надати слово моєму шановному колезі, магові, уродженцю тутешніх місць і чудовому спеціалісту Сходу — шановному Байрам-Бабаю.
— Вельми вдячний, Лагуне-джан, за такі теплі слова, — вклонився чарівник. — Насамперед я трохи розповім про самого хана. Звичайно ж, він не безіменний. Його ім’я — Саюмбамбей. Але, на відміну від північних магічних традицій, ми не можемо його зачарувати, використовуючи знання його істинного імені. На жаль… У кожного чародійства свої закони. З іншого боку, мені відомо, що він дуже старий. Йому більше трьохсот років. Як ви самі розумієте, у такому віці дуже важко зберігати ясний розум і тверду пам’ять. А тут ще його сивій голові спало на думку завести собі гарем… Поки був молодий, обходився так, але лисина під тюрбан — шайтан в ребро! Гадаю, молоді дружини геть звели його з розуму. Раніше, років двісті тому, його волі корилися всі іфрити, джини, ракшаси і тисяча інших демонів. Тепер Саюмбамбей розгубив колишній вплив, але не можна недооцінювати ворога: він і зараз здатен зробити з усіх нас шашлик і з’їсти, заїдаючи коржиками.
— Дозвольте запитати, — підняв руку Джек. — А що за дивні звірі напали на нас уночі?
— Це ракшаси. Дрібні демони, але злі до нестями і страшенно підступні. Помирають від доторку холодного заліза, просто розсипаючись на порох.
— Можна, я теж запитаю? — підвелася Мейхані. — Чи далеко нам ще йти до цього страшного палацу?
— Не дуже, — посміхнувся Байрам. — А палац зовсім не страшний, навіть навпаки — дуже гарний. Вам сподобається. Якщо все піде спокійно, то ми дістанемося до нього вже завтра.
— Отже, від місцезнаходження леді Шелті та дочки султана нас віддаляє один день шляху. Але тепер на нас кинуть усі війська хана іфритів, який вже, здається, давно вижив з розуму. То які наші шанси, Лагуне?
— П’ятдесят на п’ятдесят, — гордо відповів чарівник. Це дуже гарні ставки. Зазвичай ми починаємо гру — дев’яносто сім проти трьох. На жаль, Джеку, твої припущення щодо можливої сили ворога не підтвердилися. Старий ще дуже сильний. У будь-якому випадку, приймай командування, мій хлопчику… Нараду закінчено. Дякую всім за увагу, панове.
Ще деякий час пішов на відновлення килима-літака, що й було виконано об’єднаними заклинаннями престарілих чародіїв. Потім Мейхані видерлася на Сема, а Божевільний Король став попереду, очоливши експедицію.
Цього разу невгамовний пес облишив Джека і причепився з розпитуваннями до власної вершниці.
— Мейхані, скажи чесно, ти собак любиш?
— Так, особливо в корейській кухні, — єхидно відповіла дівчина.
— Чув, аякже, — спробував продемонструвати свою освіченість Вілкінс. — Щось пов’язане з дресируванням, так? Вони там рожен вертять.
— Мабуть, ні. Скоріше їх там вертять на рожні.
— Убивці! — умить спохмурнів учень чародія. — Варвари! Дикуни! Вандали! І ти теж з ними?
— На жаль… Тут, на Сході, пригощають кулінарними делікатесами усіх країн світу. До того ж, бідній дівчині не доводиться вибирати. Вередуватимеш — залишишся голодною!
— Ні, не можу повірити, — продовжував журитися ошелешений Вілкінс, не підозрюючи, що його лише розігрують, — ти ж… ти така мила, розумна, гарна…
— Продовжуй, продовжуй, — зацікавилася дівчина.
— Така хоробра, тактовна, скромна, вміла…
— А ще?
— Добра, весела, усміхнена, талановита…
— Ти мене переконав, — серйозно підбила підсумок Мейхані, ледве стримуючи сміх. — Відтепер я ніколи, нізащо, ні під яким соусом не їстиму маленьких болонок!
— Правда? — засяяв Сем.