— Гоп! — зблідла від жаху Мейхані вправно заткнула рот Вілкінса хурмою. Бідолашний Сем шалено вертів очами, обурено сопів, абсолютно не розуміючи, чому це всі довкола так зненацька замовкли.
— Мій пан п’яний! Я відведу його додому, — оголосила дівчина і потягла фантазера геть з чайхани, залишивши на столі золоту монету Вілкінса як плату за обід.
Уже на вулиці, у першому ж підворітті, вона міцно приклала його спиною до глинобитної стіни і сказала все, що про нього думала:
— Якщо ви — син марокканського султана, то я — донька Папи Римського! Ви ніколи не бачили верблюда, ви плутаєте ішака з кишлаком, бастурму з пахлавою, іфрита з нефритом, аксакала з саксаулом. Ви не вмієте сидіти на килимі, схрестивши ноги. Ви здатні заявити на всю чайхану про бажання бачити спадкоємицю престолу в лазні. О Аллах! Та як вас не розідрали на шматки за такі наміри?! У правовірного мусульманина навіть думки не може виникнути про таке кричуще порушення Корану! Це ж портова чайхана! Тут кожен другий завсідник чудово розуміє вашу мову…
— Правда? — похнюпився Сем. — От шкода… таке гарне маскування було. Ну… може, я дещо й перебільшив, але не набагато. Насправді я, звісно, не син вашого султана…
— А хто?
— Я його племінник.
— О пророку Мухамеде, врятуй мої вуха від цієї незграбної брехні! — страдницьки сплеснула руками Мейхані, розвернулася і швидко пішла вулицею.
Переляканий Вілкінс рвонув слідом.
— Гей, гей, гей! Ти куди?!
— Куди очі дивляться. Прощавайте, мій пане.
— Але… як же ж… це… ти називала себе моєю слугою!
— Я звільнилася. За власним бажанням, без вихідної допомоги та рекомендацій.
— А… я ж вашої мови не знаю!
— Аллах милостивий, не пропадете.
— Мейхані! Ну, не біжи ти так, я ж не встигаю. Давай я тебе проводжу?
— Нам у різні боки! — відрізала дівчина. — Якщо вам на північ, то мені на південь і навпаки…
— Гаразд, каюся — я збрехав! Я всього лише двоюрідний племінник вашого… Троюрідний! Ну, будь ласка-а-а… Ми взагалі не родичі! Не кидай мене-е-е…
— Уф! — Мейхані зупинилася і суворо поглянула в присоромлені очі учня чародія. — От що, пане ага-угу-Вілкінсе, або ви негайно розповідаєте мені всю правду, або — прощавай навіки, моє синьооке кохання, ми розійшлися, як в пустелі каравани! Усе зрозуміло?
— Усе, — приречено кивнув Сем. — Історія моя довга і сумна. Я міг би розповідати її довгими ночами, але… А що, на принцесу не можна глянути хоча б одним оком?
— Можна… усі поспішають на майдан, щоб подивитися виїзд прекрасної Гюль-Гюль з палацу. Це дуже пишне видовище. А вашу історію викладете дорогою. Тільки коротко: я не султан і ви не Шехерезада, у нас немає в запасі тисячі й однієї ночі!
Підбадьорившись, Вілкінс вистрибом рушив за своєю чорноокою проводиркою, на ходу бурхливо розписуючи усі незвичайні пригоди останніх років, починаючи з того моменту, як Лагун-Навіжений привів до них у печеру божевільного волоцюгу…
А наші старі друзі наближалися до майдану перед палацом.
— Оскільки всі так біжать подивитися на дочку султана, то Сем цього моменту точно не пропустить, — твердо вирішила Шелті.
На мисливицю озирались із захопленням і осудом водночас. Дочка лицаря, всупереч місцевим звичаям, не покривала голову, і хвиля золотого волосся сяяла на сонці, наче королівська корона. Тугі лосини зі шнурівкою обтягували стрункі ноги, куртка була розстебнута на один ґудзик, а очі дивилися сміливо й упевнено — що тобі полохливі погляди східних жінок! Смагляві торговці, слуги султана і молоденькі багатенькі нероби цокали язиками, широко посміхалися, усіляко намагаючись привернути до себе увагу північної красуні, та, узрівши поруч статечну постать Джека зі срібним мечем і ходою справжнього короля, швиденько кидали будь-які думки про приємне знайомство із загадковою чужинкою. Коли нарешті уся трійця пробилася в перші ряди, під урочисте ревіння сурм ворота палацу розчинилися…
Виїзд прекрасної Гюль-Гюль справді був незвичайним видовищем, повним істинно східної пишноти. Спочатку вийшли шеренги музик із сурмами та барабанами, услід за ними вибігла сотня невільниць, які розсипали трояндові пелюстки. Після них — суворі воїни з кривими ятаганами, вкритими чорними вуалями. Потім ряди вершників у сяючих обладунках, яскравих костюмах, на білих, святково вбраних конях. І лише по тому поважно виступав величезний красень-слон, на спині якого під золоченим балдахіном знаходилася єдина дочка марокканського султана. Народ бухнувся навколішки і активно почав стукати лобом об землю, висловлюючи в такий спосіб пошану вінценосній особі. Саме в цей момент Шеллі побачила на протилежному боці майдану сухорляву постать Вілкінса, який запекло втокмачував щось невідомій чорнявці.