— Еге ж, — зрадів Сем. — Саме ти мені й потрібний! З Джеком про все не поговориш: він, бачте, весь із себе шляхетний. Мейхані знущається, а прикидалася, що закохана. Ну, якщо ти такий розумний, то поясни мені ось що…
Ще через годину Чорний Пес із деяким здивуванням зрозумів, що він анітрохи не розбирається в складному плетиві стосунків білої болонки зі звичайною дівчиною, дочкою султана та ще якоюсь Шелті, котра весь час купається в струмку. Далі — більше… Чому місяцелика Гюль-Гюль відмовилася йти до лазні з таким собі Вілкінсом, який є учень чародія, до того ж, позашлюбний син марокканського султана і, крім того, ще й біла болонка? Причому та сама, яка все це розповідає. Чому невдячна Мейхані замість сотні поцілунків цмокнула його в ніс, а потім цілий день погрожувала приготувати з нього бешбармак на рожні точнісінько за рецептом корейської кухні? Чому Аллах терпить на землі корейців, якщо вони дозволяють таке неподобство і навіть учать цьому варварству Мейхані? І звичайно, вся «мудрість тисячоліть» була безсила пояснити, чому Шелті більше ніколи не бере його з собою купатися, хоча саме болонку можна з успіхом використовувати як зручну мочалку? Карсак відчув, що втрачає стрижень розмови. У гігантського звіра вже в голові паморочилося, а Сема неможливо було зупинити! Уперше в житті він натрапив на уважного та мовчазного слухача, готового годинами вникати в особисті проблеми пухнастого пса.
— Послухай, — нарешті зумів докинути слово страшний Карсак, — я вже казав, що моя доля — це знищення всього живого й неживого. Мій розум холодний, серця немає взагалі, душі теж. Мені незрозумілі слова: співчуття, жаль, доброта, ніжність, кохання…
— Не хвилюйся, сядь — я все поясню. Отже, так… Співчуття? Ну, це для жінок, нам, псам, це без потреби. Пропускаємо. Жаль? Це коли ти вкрав ковбасу, а вона в калюжу впала. І взяти неприємно, і кинути шкода. Доброта? Всім допомагати, бабусь через вулицю переводити, яблуком ділитися тощо… Недільна школа, другий клас, нудота страшнюча… Ніжність? Це до телят, у відділ великої рогатої худоби. А от кохання… О, що таке кохання? Це, собако ти страшний, словами не поясниш. Ну, та я спробую…
— Не треба… — намагався заперечити Чорний Пес, та було вже пізно.
Надвечір в осоловілого Карсака світилося тільки ліве око, праве уривками спалахувало приреченим синім світлом. Тварина вже не сиділа, а лежала, накривши голову лапами. Бідолаха все ще намагався втямити своїм аналітичним розумом: чому в султана дві дочки і обидві Гюлі? Яким місцем Мейхані треба сісти на Сема, щоб їй було м’яко, а йому зручно? Коли ж нарешті ця мита-перемита Шелті разом з татком-лицарем вилізе зі струмка? І найголовніше — як у зв’язку з усім цим неподобством має поводитися пристойна болонка, яка має наміри зв’язати себе законним шлюбом з усіма одразу за законом шаріату в християнській церкві в отця Домініка?!
— Ти не перенапружуйся, — радив песик. — Ти не квапся. Обдумай усе як слід, прикинь і так і сяк. Знаєш, а краще напиши мені. Солідно і детально, розбірливим почерком, друкованими літерами. Можна арабською. Надсилай просто у Кефрі, на адресу султана, мені передадуть. Я буду тобі дуже вдячний. Бувай.
Чорний Пес пустелі тупим поглядом дивився на білу болонку, яка зникала за барханом. Кажуть, з того часу він зник. Начебто сидить він у своїй підземній печері і пише книгу мудрих порад. Час від часу на нього сходить прозріння, він запитує сам у себе: «А на фіга мені все це потрібно?!» — А потім згадує Сема і покірно береться за перо…
Уявіть собі здивування Вілкінса, коли, переваливши через бархан, він побачив, що на нього чекає Джек!
— Я відвів їх подалі і повернувся за тобою, — зніяковіло пояснив Божевільний Король.
— Навіщо? — не зрозумів пес. — Я ж велів іти. Що ти думаєш, дорослий собака не знайшов би дороги додому? Для мене, знаєш, сім верст пішки…
— Байрам-Бабай всю дорогу розповідав різні жахи, які творить Карсак зі своїми жертвами. Я проводив усіх до колодязя та пішов за тобою. Байрам умовляв, лаявся, звертався до Лагуна і Мейхані… Коротше, ходімо, ми на тебе чекаємо.
— Ходімо.
Дорогою Сем несподівано зупинив друга і спитав:
— А що б ти робив, якби цей звір убив мене?
— Бився.
— Але він би вбив тебе також, це ж і дурню зрозуміло!
— Ну то й що? Навіщо мені жити, якщо моє життя сплачене твоєю смертю? — знизав плечима Джек.
Біла болонка лизнула йому руку, і залишок шляху вони йшли мовчки. У таборі біля колодязя поява друзів викликала крики радості й полегшене зітхання. Заплакана Мейхані кинулася на шию Вілкінсові і все ще зі сльозами залементувала: