— А якщо це інший знак? — зауважила дівчина. — Якщо він там дізнався про щось таке, чого ми тут не знаємо, і намагається нас зупинити?
Це була правда. Якихось півгодини тому джин заявив полонянкам, що отримав нову звістку: хан відклав справи і, охоплений пристрастю, щодуху мчить сюди. Шелті з принцесою плюнули на підлогу, але нічого не вдієш… Доведеться захищатися самотужки, лишивши своїх рятівників за межами оази.
— Не варто кликати їх сюди, — вирішили подруги. — Поки вони на волі, їм буде легше щось для нас вигадати. Ми протримаємося тут.
Білий пес у цей час давав указівки чорному джинові щодо того, хто тепер господар в домі. Він до того залякав бідаку, що будь-який випадковий порух собачої задньої лапи Лю-ля-ке-Баб сприймав як початок ганебної страти. Про приїзд хана іфритів він уже й думати забув. Джин устиг вилизати лише десяток кімнат, а в тих тридцяти, що залишилися, навіть шайтан зламав би собі обидві ноги. Щоправда, Сем пропонував особисто супроводжувати Саюмбамбея по місцях найбільш ефектного кавардаку, сподіваючись, що дідуся схопить кіндратій. А поки дочка лицаря, побачивши в підзорну трубу своїх друзів, які гуляли довкола оази, розшукала чорне покривало і почала махати ним, висунувшись з вікна. Вона сподівалася, що Джек зрозуміє її сигнал і сховається, вичікуючи сприятливішого моменту…
Але насправді загін Божевільного Короля зрозумів усе трохи пізніше. Палац хана іфритів у чарівний спосіб прикрасився вимпелами й прапорами.
— Нам краще сховатися! — стривожено заявив Байрам-Бабай. — Хан іфритів повертається…
Друзі здиміли за бархан — над обрієм здіймалася сіра хмара куряви…
Караван хана налічував менше півсотні високих верблюдів з дзвіночками на шиї, прикрашених яскравими попонами і брязкальцями. Вони були навантажені смугастими мішками. Охорона складалася лише з двох синіх іфритів. Сам хан Саюмбамбей їхав трохи попереду на тигрі-альбіносі. Бідолашний звір, видно, добряче наморився, і хан підбадьорював його паличкою. Зовні це був нічим не примітний хирлявий дідок з трьома волосинами козлиної бороди, вузькими очицями і великим гачкуватим носом. Господар оази красувався в золоченому халаті, такому довгому, що його поділ мів пісок, а на лисій ханській голові замість тюрбана чи чалми була звичайнісінька тюбетейка. Хан іфритів збуджено підстрибував на спині тигра, кваплячи весь караван:
— Швидше, швидше, лінива худобо! Моя душа стомилася чекати на дорогих моєму серцю дружиноньок! Дочка самого султана і північна красуня. Так ви говорили?
— Так, наш пане, — хором відповіли іфрити.
— Уй-юй-юй, як гарно! — потирав долоньки дідок. — Сьогодні ж вночі вони відкриють мені свої обличчя!
— Дівчина з півночі ніколи його й не закривала… — винувато похнюпилися іфрити.
— Чого ж ви раніше мовчали, бовдури?! Привезли в мій дім якусь безсоромницю… Хоча, ви ж кажете, що вона дуже гарна?
— Так, пане.
— Ну, добре… Я сам огляну цю дівицю і тоді вже вирішу, чи гідна вона увійти в мій гарем.
Джек за барханом ледь не вискочив з мечем на кривдника, але троє супутників зуміли його втримати. А противний дідок під’їхав до зелених пальм і ахнув… Власний палац зустрічав його неприступною стіною! Диких тварин та рідкісних птахів взагалі не було видно, натомість фортеця вражала надійністю, а в оборонному рові з водою плескалися голодні крокодили. Від здивування хан клубком скотився з тигра. Його вузькі очки стали просто круглими, він прожогом кинувся до стіни, обурено лементуючи на ходу:
— Що тут відбувається? Який шайтан все це понабудовував? Де тут Лю-ля-ке-баб, я йому голову відгвинчу!
Могутні іфрити залишили караван і вирушили на допомогу своєму панові. Один зробив занадто широкий крок і, оступившись, потрапив ногою в рів, куди й провалився по коліно. Вочевидь, він добряче напоровся на підводний кілок, та й крокодили теж не дрімали… Тож ногу він ще встиг врятувати, але покусаний був неймовірно, а тому виючи відійшов подалі й усівся на пісок, боячись заступити за кордон оази. Другий виявився розумнішим і пішов вперед невеличкими кроками навшпиньках, але майже одразу потрапив до здоровенницького ведмежого капкану. Бідолаха впав, повискуючи від болю, і ще два капкани схопили його за руку, а третій, найзубастіший, за те місце, що в кожного нижче спини! Крики, вереск, стогони й прокляття наповнили повітря. Більше за всіх біснувався маленький хан, лаючись так, що навіть сині іфрити почервоніли. Нарешті Саюмбамбей згадав, хто він є, клацнув пальцями, і в його руках опинився аркуш пергаменту: