— Слухаю і скоряюся! — гречно вклонився пес. — Біжу й падаю! Спішу і надриваюсь.
Коли Вілкінс, вимахуючи хвостом, гайнув униз, дівчата замкнули двері і підперли їх важким ліжком. Через кілька хвилин у двері улесливо постукали:
— Ай-лю-лю, мої солодкі пташки! Вгадайте, хто до вас прийшов?
— Іди геть, поки здоровий! — грізно відповіли подруги, одночасно спускаючи тятиву луків на рівні людського зросту. Обидві стріли прошили тонкі двері навиліт. З того боку залунала брудна лайка:
— Ах ви ж мерзотниці! Дурні ослиці! Бездомні собаки! Обідрані кішки! Ви зіпсували мою улюблену тюбетейку! Ну, начувайтеся ж!..
У відповідь дівчата швидко послали ще з десяток стріл, перетворивши двері на сито. Настала тиша. Потім зловісний старечий голос сповістив:
— Не влучили, дурепи! А я, велемудрий, заліг на підлогу, в куток… — по тому почулося клацання пальцями і той самий голос додав: — Хочу, щоб уся зброя в них щезла!
Шелті і Гюль-Гюль з подивом відзначили миттєве зникнення свого арсеналу.
— Що робитимемо? — поцікавилася принцеса.
— Наші незабаром будуть тут. Сем уже напевне дізнався, що й до чого. Нас обов’язково врятують, але ми повинні тягнути час.
Після другого заклинання барикада зникла і двері розчинилися. На порозі стояв замурзаний від повзання по підлозі хан іфритів у дірявій тюбетейці. Дідка буквально трусило від обурення: вочевидь, його попередні дружини не дозволяли собі подібного вільнодумства.
— А тепер, нечестиві дівчиська…
— А тепер пограємо в хованки та наздоганялки! — грізно відповіла дочка лицаря, вдягаючи принцесі на голову шапку-невидимку.
Поки вражений таким нахабством Саюмбамбей хапався за серце, Шелті не кваплячись взула чоботи-скороходи і почала з божевільною швидкістю гасати кімнатою.
Веселощі розпочалися…
Вілкінс у цей час як раз протискувався у завузький для нього люк.
— Якась пацюча нора… — бурчав він. — Навіть струнка болонка й та не пролізе. Яким боком я маю стілець за собою тягти? Вона б ще комод запропонувала… Обійдеться демон! Може, він сьогодні не дуже голодний…
Діставшись нарешті до потаємної кімнати, Сем захоплено втупився в палаючу постать у каміні.
— Чого треба, капловухий? — негостинно буркнув демон.
— Та ось, гуляю тут, цікавинки роздивляюся…
— Пороздивлявся, й мотай звідси!
— Не лізь у пляшку, парубче, — дружньо посміхнувся учень чародія. — Тобі, мабуть, нудно тут самому? Ну, давай посидимо, побазікаємо…
— Не заговорюй мені зуби! — огризнувся демон вогню. — Думаєш, я не знаю, як ти довів Чорного Пса? Я все знаю, зі мною цей номер не пройде.
— Ха, не можеш ти все знати! Ти ж тут сидиш, прикутий.
— Я — дитя Сонця! В мені його частка, я живу його світлом і вогнем. Цей злий чаклун спіймав мене і запхав сюди. У мене замало сил, аби розірвати зачаровані ланцюги, але все, що бачить Сонце, відомо й мені — зрозумів, бовдуре?
— Що ж тут не зрозуміти? Зрозуміло все. А чи не скажеш мені…
— Не скажу! Плати, — відрізав демон.
— Та лише одне питаннячко!
— Плати!
— Маню-юсеньке!..
— Плати!
— У, спекулянт підгорілий! — набурмосився песик. — Чим я тобі заплачу? Он книга є, товста. Гарно горіти буде. На, забирай!
— Ні-і-і! — не своїм голосом заволав демон, але магічна книга вже летіла в камін. Сторінки вмить спалахнули.
— Отже, по отриманні авансу моє питання: де цей нахабний хан зберігає свій чарівний пергамент і як нам його здобути?
— Не знаю! І ніколи не знав! Що ти накоїв, йолопе? У книзі повнісінько всяких руйнівних заклинань! Тікай звідси, бевзню: коли всі сторінки прогорять, тут таке почнеться!.. Каменя на камені не залишиться!
Вілкінс сумно зітхнув і подерся нагору.
Нещасний хан іфритів зовсім втратив голову. Палац зруйновано, джина не догукаєшся, халат крокодили обкусали, тюбетейку тепер хоч викидай, а тут ще й обидві дівчини разом зникли. І покарати ж нема кого! Одна в шапці-невидимці — як її спіймаєш? Друга бігає колами, по діагоналі та навперейми, як біснувата — хіба її наздоженеш? Рятівний пергамент теж не може допомогти, він не здатний відібрати чари у чарівних речей. Залишалося лише плюнути та піти… Але хто ж за власним бажанням піде з власного ж палацу?! А тут ще в двері постукали і на порозі вишикувалася солідна делегація незваних гостей з двох чаклунів, дівчини та воїна зі срібним мечем. Саме меч і підказав старому гріховоднику єдине вірне рішення — непомітно простягнувши руку, він схопив Секір-Башка-Карачун, який стояв біля стіни.