— Це зовні вона красуня й розумниця, а я ж пам’ятаю, як вона ганялася за мною з кривою шаблею… Он на маківці ще й досі волосся не відросло!
Та якщо чесно, у Гюль-Гюль уже був наречений. Молодий красень-принц із сусіднього Габустану зумів завоювати її серце, але горда дівчина навмисно примушувала його чекати. Бо те, що важко дістається, вище й цінується… Хто сперечатиметься з жіночою логікою? Усім іншим претендентам султан від щирого серця запропонував молоденьких та веселих вдів хана Саюмбюамбея, розквартированих у палаці. Більшість з радістю погодилися.
Коли друзі нарешті вирушили додому, то проводжати їх на пристань висипало все місто. Майоріли прапори, сипалися квіти, Лагун, Джек та Шелті вже прощально махали з борту корабля, а Сем усе ніяк не міг розлучитися з Мейхані…
— Слухай, а от там, у пустелі… ну, коли я повернувся від Чорного Пса, пам’ятаєш? Ти тоді сказала… ти мене назвала…
— Пам’ятаю.
— Це правда?
— Не знаю, — усміхнулась дівчина.
— Як це? — не зрозумів Сем.
— Ну… якщо й сказала щось, то й що?
— Он як… а я ж… я думав…
— Ех ти! Так нічого й не зрозумів, — зітхнула Мейхані. — Їдь, мій хоробрий пане. На тебе чекають.
— А ти… ти… не… Їдьмо зі мною! — насмілився учень чародія.
— Навіщо?
— Тобто — як «навіщо»? Ну… в гості та й… взагалі.
— Ні. Нікуди я з тобою не поїду.
— Чому? — мало не заплакав Сем.
— Та тому, що ти, телепеню безсердечний, ще й досі не сказав мені найголовнішого…
— Я кохаю тебе! — прозрів колишній пес. — Я давно кохаю тебе, Мейхані! Будь мені за дружину, будь ласка…
— Так… — тихо відповіла дівчина, пригортаючись до його грудей.
Годину потому місто ледь виднілося на обрії. Наші герої стояли на палубі корабля, вдивляючись у блакитну далечінь, радіючи сонцю та вітрові.
— Ми багаті, їдемо додому, у мене є наречена, у Джека — його Шелті, всім добре. Лагуне, я збираюся одружитися, обзавестися родиною, але ж ти нас не покинеш?
— Навіщо я вам? — недбало знизав плечима чаклун. — 3 тебе, неука, все одно не буде путнього чарівника, а всі твої мрії вже здійснилися.
— Дітям не можна без дідуся, — лагідно посміхнулася Мейхані. — Будь ласка, не залишайте нас.
— Гаразд… я подумаю, — і Лагун-Навіжений відвернувся до моря, щоб ніхто не побачив сліз розчулення в його очах.
— О, мало не забула… — мисливиця витягла з кишені і простягла Мейхані звичайний гребінь для розчісування волосся. — Це тобі, але не для тебе.
— Як це? — здивувалася дівчина.
— Твій обранець так довго був собакою, що напевне нахапався всякої звірини. А наскільки я пам’ятаю, Сема до лазні за вуха тягти треба.
— Це наклеп! — залементував учень чародія. — Та я ще перед від’їздом з Бесклахому знаєш як мився?!
— Вона права… — примружилася Мейхані. — Ну ж бо, давай сюди голову!
Кістяний гребінь швидко привів розкуйовджену зачіску Вілкінса у пристойний вигляд, але… на палубу корабля впали три досить великі перлини.
— Це чарівна дрібничка з палацу хана іфритів, — пояснила дочка лицаря. — І досить корисна, як бачите.
Сем густо почервонів, а потім махнув рукою:
— Будемо ще багатшими! Але майте на увазі, що обидва весілля слід грати одночасно. Що з того, що Джек та Шелті вирішили раніше. Я стільки пережив, стільки вистраждав, стільки переніс…
— Семе! Припини! — посміхнулися всі.
— Ну от… — розвів руками позашлюбний син марокканського султана. — Знову затикають рота бідолашному собаці… Де справедливість, га?
Орден Порцелянових лицарів
Знайомство
«Я Роберт!»
Мабуть, це єдине, що він міг про себе розповісти. Просто Роберт, без усяких там «сер». Нічого не поробиш — вік. Він народився лише два дні тому. Поважна приставка «сер» надавалася лише лицарям, а в лицарі посвячували за великі подвиги. От, скажімо, сера Готварда, друга й наставника маленького Роберта, було посвячено в лицарі за нечувану відвагу в боротьбі з тарганами. Двох він загриз на смерть, а на третьому висів, стиснувши щелепи, до підходу основних сил. Роберт був цілковито впевнений, що здійснить купу подвигів, якщо буде нагода. Ймовірно, уміння хапати випадок за хвіст було в нього уродженим.
Я маю дещо пояснити. І Роберт, і сер Готвард, й інші герої нашої історії не люди. Вони — собаки. Такі маленькі порцелянові собачки різних порід. Але в їхніх грудях б’ються найблагородніші і найчесніші серця, а їхні душі свято віддані високим ідеалам лицарства. Кажуть, що Орден порцелянових лицарів існує дуже давно, і це правда. Собаки не влаштовують кінних турнірів, не носять бойових обладунків, за зброю їм правлять власні зуби, та попри все це вони справжні лицарі, герої аж до кісток. До позавчорашнього дня їх було дванадцять. І от на світ з’явився маленький фокстер’єр — Роберт Тринадцятий.