Сер Готвард, поважний вусатий ризеншнауцер, пояснив Робертові нові прийоми кусання:
— Важливо не просто вхопити (це вміє кожна дворняга), важливо вразити ворога, внести сум’яття в його ряди. Приголомшити, заплутати, ошукати, провести. Здивував — переміг! Ось до тебе, наприклад, суне тарган…
— Де? — нашорошився Роберт.
— Наприклад, я кажу. Отож, він іде просто на тебе і прощупує вусами твою оборону. Що треба робити?
— Кусати! — упевнено заявив малий.
— Вірно, — підтвердив сер Готвард, — але як? Яким чином? Минаючи тактику і стратегію?
— Ні, я тактично відсуну його вуса і стратегічно хапну за ніс!
— Ага, а якщо він великий і важкий і просто змете тебе з дороги?
— Відпущу ніс і дам лапою у вухо, — загорівся Роберт.
— Дурниці! — не витримав сер Готвард. — Великий броньований екземпляр швиргоне тебе вбік, як котушку ниток. Ти маєш думати!
— Еге ж, — кивнуло щеня.
— Виходить, так: підстрибуєш догори і падаєш на спину ворога. Після чого і кусаєш за… за…
— Несмачно… — невдоволено пробурчав Роберт.
— Дурниця, — відмахнувся сер Готвард. — У запалі бою про це не думаєш.
— Це точно, маля, — зауважив басет Лукас, котрий саме прямував повз них. — У бою не до сентиментів: чи ти його, чи він тебе. А ля гер ком а ля гер!
— На війні як на війні… — замислено переклав сер Готвард.
— А головне — нікому не пробачай образ! — продовжував Лукас. — Пам’ятай, що ляпас, нанесений тобі, обпалює обличчя всього лицарства.
— Угу! — натхненно прогарчав Роберт, насупивши брови.
— Ти не нацьковуй його, Лукасе, — попередив басета ризеншнауцер. — Він і так занадто гарячий.
— Я? І не думав навіть, — знизав плечима басет. — Просто я роблю з хлопчиська чоловіка. Авжеж, маля? — і Лукас злегка хряснув Роберта по зашийку.
Звичайно, він не хотів нічого поганого, але від ляпанцю маленьке щеня стрімголов полетіло вбік. Коли воно звелося на рівні, Лукасові стало ніяково.
— Гей, хлопче, ти чого? — ошелешено забурмотів він.
Очі Роберта горіли зеленим вогнем. Мить — і він уже тріпав величезне вухо басета, наче хотів відірвати його зовсім! Бідний Лукас спробував відчепити від себе Роберта, але щеня лише міцніше стискало щелепи.
— Лишенько! Боляче ж! Пусти, дурню! — вибухнув нарешті Лукас. — Та я ж тебе на килимок пущу!
— Р-р-розірву на пелюшки! — тихо прогарчав Роберт, не розтискаючи зубів.
Статечний сер Готвард піймав задні лапи свого учня й спробував відірвати його від Лукаса. Даремно. Якщо вже фокстер’єр зімкнув на чомусь свої щелепи, то їх можна розтиснути лише добрячим кілком. Ніякі вмовляння не допомагали. Лаючись і галасуючи, басет носився взад-вперед сподіваючись, що в Роберта запаморочиться голова. Та дзуськи! Роберт метлявся в повітрі, бовтав лапами, і ніщо не могло погасити в ньому зачарування боєм.
Тим часом навколо Лукаса поступово зібралися й інші лицарі, яких прикликав шум сутички. Дорослому бійцю незручно показуватися в суспільстві з такою «сережкою», і бідака Лукас заблагав:
— Роберте! Пусти вухо! Я більше не буду!
Що ж, це було єдиним виходом, прийнятним для обох сторін. Щеня відпустило вухо, зробило хитаючись кілька кроків і, ледве повертаючи язика, пробелькотіло:
— Я приймаю… виб… виба… вибачення, сере Лукасе… — після чого без тями звалилося в обійми сера Готварда.
Ультиматум
Тепер, коли ви дещо знайомі з порцеляновими лицарями і Робертом, я хочу розповісти надзвичайно неймовірну історію. Помірковані люди не повірять, дурні назвуть мене божевільним. Але ми з вами… сподіваюся, ви мене розумієте?
Загалом, усе було так…
Наступного дня після дружньої сутички Роберта з Лукасом голова Ордену порцелянових лицарів чорний ньюфаундленд Нюф оголосив загальні збори. Треба сказати, що загальні збори — надзвичайно важлива подія. Від початку створення Ордену вони скликалися двічі: під час Великої війни з тарганами і для затвердження статуту Ордену.
Зрозуміло, що вже за хвилину після сигналу всі лицарі були на ногах і мчали до місця збору. Мені пощастило отримати протокол цих зборів. Ось він: