Були присутні: магістр Ордену — сер Нюф. Почесні лицарі: сер Флойд (рухливий і безстрашний доберман), сер Кросбі (шотландський вівчар з блискучим родоводом), сер Гауф (скажено впертий бульдог), сер Льюіс (вражаюче елегантний пудель!), сер Готвард (учитель і наставник), сер Чау-Чау (справжній чау-чау з чорним язиком). Просто лицарі: два брати-спанієлі — сер Порт і сер Ля Порт, сер Гай (дворянська двірська, але найшляхетнішого походження), сер Лукас (поважний, проте задиристий басет), сер Клаус (болонка, чи то пак болон, з острова Мальта). Та інші (тобто Роберт).
Сер Нюф прокашлявся і добре поставленим басом пророкотав:
— Добродії, я зібрав вас, щоб повідомити найприємнішу новину — ВІЙНА, добродії!
— Війна! — радісно завили всі.
Адже для серця лицаря немає нічого приємнішого за бої, сутички і герці. Роберт від надміру почуттів двічі беркицьнувся в повітрі. Авжеж, війна видавалася йому чудовою нагодою завоювати звання лицаря.
Коли шум трохи затих, сер Нюф продовжував:
— Сьогодні я отримав ультиматум від невідомого і страшного ворога. Увага, добродії! Нехай сер Кросбі прочитає його.
Шотландський вівчар церемонно розгорнув складений аркуш пергаменту і, примруживши очі, вдивився в текст:
— «Ордену порцелянових лицарів чи просто дванадцятьом дурним псам».
Гнівне обурення розірвало повітря. Магістр ледве навів лад, і сер Кросбі продовжив:
— «Діяльність Ордену завдає непоправної шкоди нашій справі. Склочні пси двічі розганяли армії відданих нам тарганів, винищили всіх павуків-партизанів і знищили їхні мережі. Крім того, вони віроломно напали на штаб сірих мишей і загнали їх у підпілля. Ми не можемо більше це терпіти! Орден порцелянових лицарів оголошується розпущеним. Усі собаки зобов'язані пройти реєстрацію, щеплення від сказу і зайнятися суспільно-корисною працею. Ми милостиво обіцяємо кожному буду, ланцюг і нашийник, а також юшку й кісточку щодня. Користайтеся нашою добротою! У протилежному випадку всіх буде знищено! Тремтіть від нашого гніву!
Ричання обурених лицарів досягло апогею. Дивлячись на люто оскалені ікла бульдога сера Гауфа, Роберт мимохіть подумав, що щеплення від сказу декому і справді не завадило б.
— Мені приємно, добродії, що наша думка є одностайною! — зворушено розплакався Нюф. — Думаю, що ми покажемо цим пластиліновим бісам, на що здатні дванадцять лицарів! Хто хоче висловитися?
— Грім і блискавка! — заревів сер Гауф. — Я не прошу слова, я прошу показати мені ворога! Клянуся, що обірву хвоста будь-якому бісові, хай-но лишень трапиться мені на шляху, а із зібраних хвостів зроблю собі левину гриву!
— Браво! — закричали слухачі. — Хай живе сер Гауф Левина Грива!
— А я зобов’язуюся не стригти шерсті до повної перемоги над ворогами! — грізно протявкав болон Клаус.
— Беру обітницю — зав’язати собі ліве око й битися, не знімаючи пов’язки, доти, доки не захоплю цього Жлоба в полон! — докинув своєї доберман Флойд.
— А я…
Загалом, усі дванадцять лицарів заприсяглися найстрашнішими клятвами і нахапали купу обітниць, позбутися яких вони могли, лише повністю розгромивши ворога.
— Добродії, тут приписка! — зненацька згадав сер Кросбі. — Ага, виходить, так: «Відповідь на наш ультиматум ви дасте через шість годин нашому суперагенту Самюелю». Я вважаю, що через шість годин цей самий агент з’явиться за відповіддю. Ми маємо зустріти його як належить, чи не так, добродії?
— Без сумніву! — порцелянові лицарі були дуже вихованими.
— До речі, сере Нюфе, а яким чином цей ультиматум потрапив до вас? — поцікавився сер Чау-Чау.
— Щиро кажучи, я й сам не знаю… — зніяковіло відповів магістр. — Я мирно спав після обіду, а, прокинувшись, знайшов цей папір у себе під лапою.
— Що ж, їхня розвідка працює краще за нашу… — похитав головою сер Кросбі, а Чау-Чау запитав знову:
— Шановний магістре, не могли б ви докладніше розповісти про цих пластилінових бісів?
— На жаль! — знизав плечима ньюфаундленд. — Я чую про них уперше. Проте я впевнений, що ми про все довідаємося під час бою!
Дещо про пластилінових бісів…
Держава пластилінових бісів кочувала з місця на місце, отже, знаходилася скрізь і ніде.
Якщо порцелянові лицарі зазвичай жили на полиці серванта, то біси ніде не затримувалися надовго. Захопивши нову територію, вони запаскуджували її до краю і, закріпивши у такий спосіб за собою, зникали! А місце з того часу ставало зачарованим — туди злітався весь пил, там все губилося й пропадало, на тому місці всі спотикалися і ковзали. Та й чого доброго можна було чекати від бісів?