Бісенятко підкралося ближче і, тихесенько присусідившись за спиною порцелянового щеняти, вдивилося в текст.
Звичайно, цікавість не гріх… Лемох мимохіть почав читати і цілковито потрапив під владу роману! Перед ним розверталися дивні пригоди, бої, битви й сутички. Дзвеніли мечі, з’являлися прекрасні дами, клубочився пил під копитами, і пристрасні романси під стукіт кастаньєт линули до обпалених іспанських небес. Лемох уже не володів собою. Він допомагав щеняті перевертати сторінки, чекаючи, поки його «ворог» прочитає до кінця, і в захваті читав, читав, читав…
Роберт чекав нападу вже цілих півгодини. Через десять хвилин він не витримав, подався в бібліотеку, відшукав одну з книг, рекомендованих сером Готвардом, занурився в читання і вже нічого не зауважував навколо. Навіть того, що хтось читав поруч з ним. Ця дивовижна книга називалася «Дон Кіхот». Коли Роберт і Лемох із зітханням перевернули останню сторінку, вони нарешті поглянули одне на одного.
— Яка річ! — схвильовано сказав Лемох.
— Еге ж! Це, напевно, найкращий роман про кохання, доблесть і честь, — замислено підтвердив Роберт. — Я теж стану лицарем, коли виросту.
— А мені можна стати лицарем? — скромно поцікавився Лемох.
— Ну, не знаю… — замислилося щеня. — Для цього потрібно мати шляхетне походження, здійснити купу подвигів, бути хоробрим, чесним, шанувати закони лицарства і ще багато чого різного.
— Так, — сумно зітхнув Лемох, — я передчував, що це непросто.
— Сер Готвард казав… — враз Роберт замовк: він зрозумів, хто сидить перед ним. Мить по тому шерсть на його зашийку піднялася, очі зайнялися зеленим вогнем, і маленький фокстер’єр грізно загарчав: — Я впізнав тебе! Ти — пластиліновий біс!
— Авжеж, — підхопився небіж суперагента. — Я — біс. А що, власне, у цьому такого?
— Як що? — обурився Роберт. — Війна! І ти будеш моїм першим подвигом! Захищайся!
— Ти що, з глузду з’їхав? Що я тобі поганого зробив?
Роберт вчасно згадав, що вирішив стати зразком витримки й чемності. Він повагом вклонився супротивнику й урочисто промовив:
— Вельмишановний сер! Чи можу я зробити вам послугу, звільнивши від якої-небудь обітниці? Чи ви надасте мені високу честь, ставши до чесного двобою?
— Ти що, хворий? — не в змозі втямити, про що йдеться, Лемох відступив. — Я не хочу битися.
— Боягуз! — заревів Роберт.
— Я не боягуз! — вискнуло бісеня. — Я пацифіст!
— Паци… хто? — ошелешено перепитав Роберт.
— Фіст! — відважно докінчив переляканий Лемох.
— Отакої… Це що ж виходить? — задумався Роберт. — Якщо війна, то ми просто зобов’язані битися!
— Я не знаю. А тобі дуже потрібно зі мною битися?
— Дуже, — зітхнув фокстер’єр.
— Що ж робити? — поцікавився племінник супер, агента.
— Сам не втямлю, — Роберт почухав лапою за вухом і, глибоко замислившись, усівся поруч з Лемохом.
Час відповіді на ультиматум поступово наближався. Роберт подивився на настінний годинник і рішуче промовив:
— Ну добре. Зараз ми воювати не будемо. У мене вже немає настрою тебе кусати.
Лемох поштиво вклонився. Роберт відповів не менш галантним поклоном.
— Але після оголошення війни ми — вороги! І якщо я піймаю тебе на полі бою, то обов’язково візьму в полон.
— Добре, умовив, — кивнув Лемох. — У полон так у полон. Сподіваюся, ти мене там не кинеш?
— Як ти міг подумати? — обурився Роберт. — Порцелянові лицарі шляхетніше за всіх ставляться до полонених. Ти просто станеш нашим гостем на тиждень. Побігаємо, пограємося, почитаємо разом. Сер Готвард казав, що є така книга, «Айвенго» називається…
— А більше він нічого не казав?! — ледве стримуючись від обурення й люті суперагент вийшов з-поза коробки з ґудзиками. Він ховався там уже хвилини зо дві і чув майже все.
Роберт зрозумів, що тепер перед ним дорослий пластиліновий біс — серйозний і жорстокий супротивник. До честі маленького фокстер’єра треба додати, що він ані краплі не злякався. Насупивши брови, з величезним почуттям власної гідності Роберт велично вклонився і якомога чемніше запитав:
— З ким маю честь розмовляти, шановний сере?
— Що?! — крізь зуби видихнув Сем.
— Хвилиночку, — втрутився Лемох. — Дозвольте вас представити: це мій дядько — суперагент Самюель, кавалер усіх регалій із правом носіння білих тапочок. А це мій новий друг — фокстер’єр Роберт, у недалекому майбутньому шляхетний лицар Порцелянового Ордену.