— Вас заарештовано!
— Я — гість.
— Вас заарештовано!!
— Відпустіть хоча б щеня.
— Вас заарештовано обох!!!
Регіт став ще голоснішим. Хтось із генералів протиснувся вперед і зі словами «опиратися безглуздо!» смикнув ризеншнауцера за хвіст. Сер Готвард не вшанував його навіть презирливим поглядом, але Роберт… «Р-р-р-хо-хо!» Услід за бойовим кличем роздався скажений вереск генерала: маленький фокстер’єр вчепився йому у вухо! Сміх обірвався. Біси загрозливо простягнули лапи, і сер Готвард зрозумів, що без бійки не обійтися.
І почалося! Боже мій, як бився сер Готвард! Ризеншнауцер — пес нечувано хоробрий, має відмінну реакцію, швидкий у рухах і, головне, ніколи не втрачає голови. Багато бісів у той день пошкодували, що взагалі народилися на світ. Старий лицар покусав більше десятка бісів, порозтрощував з півсотні носів і обірвав купу хвостів з китичками. Роберт таки відгриз генеральське вухо — сер Готвард міг пишатися своїм учнем! Їх перемогли лише кількістю. Коли Жлоб Полин-Бур’янов забажав подивитися на бранців, вони вже не були небезпечні. Сер Готвард і Роберт сиділи у великій скляній банці, де, втім, знаходилися також і викрадені спанієлі — сер Порт і сер Ля Порт. В’язниця була ідеальною. По-перше, прозорі стінки дозволяли контролювати дії ув’язнених. По-друге, вилізти було просто неможливо — лапи ковзали по склу, а висота банки робила будь-які стрибки безглуздими.
Володар пластилінових бісів ліниво оглянув бранців.
— Гей, Сем! Здається, все йде непогано. Було дванадцять порцелянових псів. Трьох ми полонили. Четверо десь швендяють, нариваючись на пригоди. Отже, залишається лише п’ятеро. П’ятеро наївних старомодних дурників сподіваються протистояти нам? Нам — великому племені пластилінових бісів! Тобі не здається це смішним, Семе?
— Не дуже, ваша величносте. Ви б бачили, скільки наших скалічив цей сер Готвард.
— Невже? Що ж, війни без жертв не буває. Надайте допомогу пораненим, кому треба, приліпіть хвіст, кому треба — ніс. Безнадійних викинути на смітник. Так, а де наш маленький герой?
Біси притягли зарюмсаного Лемоха.
— Що за сльози? — поморщився Полин-Бур’янов. — Сподіваюся, це не від каяття за свій подвиг? А, Семе?
— Ні, це від щастя… — що-що, а контролювати свої почуття суперагент умів, як ніхто.
— Від щастя? Невже? Виходить, він виправляється… — відзначив володар, після чого тихо покликав до себе одного з генералів і наказав таємно стежити за Самюелем.
Казка дядька Сема
Отже, з огляду на описані події, обставини складалася не на користь порцелянових лицарів. Сер Гауф повів свій загін у бік, зовсім протилежний щодо того, де знаходився табір ворога. Збити його з обраного шляху було неможливо, порад він не визнавав, і надій на його повернення було мало. Четверо бранців нудилися в скляній банці, причому Роберта навіть не брали до уваги, хоча відгризене вухо генерала давало йому підстави пишатися собою.
Так і не дочекавшись повернення ризеншнауцера і Роберта, сер Нюф та інші вибачилися перед сером Кросбі, визнавши його правоту. Усі зрозуміли, що запрошення було пасткою. Лицарів залишилося п’ятеро, вони ще раз заприсягнися боротися до кінця і приготувалися до битви.
Треба визнати, що володар пластилінових бісів зумів скористатися ситуацією. Жлоб Полин-Бур’янов зібрав війська і без усякого маскування рушив до фортеці. Його армія складалася з двохсот піхотинців, десятка плазунів, п’ятдесятьох амбалів з особистої охорони, шести генералів і одного суперагента. Крім того, за військом прямувало кілька санітарів та з десяток підлітків, котрі виконували роль зв’язкових. З огляду на особливості матеріалу, вбити пластилінового біса було складно. Рани миттєво затягувалися, а замість загубленої руки чи ноги санітари відразу причіплювали нову. Хоча якщо під час сутички розмазували так, що хоч зіскрібай, то санітарів тут турбувати марно.
Вбити порцелянового лицаря теж непросто. Ну, хіба що молотком по голові… Так, власне, можна і мамонта скалічити. На щастя, біси молотків не мали. Заподіяти пластиліном хоч якусь шкоду порцеляні майже неможливо, тому Жлоб Полин-Бур’янов сподівався просто зруйнувати фортецю, а собак переловити, пов’язати і засадити в банку.
Бранці сиділи в банці. Сер Порт швидко пояснив «новачкам» неможливість вирватися, а сер Ля Порт настільки упокорився, що навіть не подавав голосу. Сер Готвард вважав своїм обов’язком підтримати маленького Роберта:
— Не журися, маля. Усе це лише моменти війни. А ля гер ком а ля гер!