Подвиг сера Самюеля
Здогад сера Готварда виявився вірним. Щоправда, для виконання задуманого потрібно було розштовхати сера Ля Порта. Отже, на спину ризеншнауцера вліз спанієль, на нього інший, на вершину піраміди видрався Роберт. Лемох звісив свій хвіст униз і міцніше вчепився за край банки. Роберт підстрибнув і, вдало вхопившись за хвіст, виліз наверх! У бідного бісеняти сльози виступили з очей, але він усе-таки допоміг щеняті видряпатися.
— Я надзвичайно вдячний вам, шановний сере, — Роберт церемонно вклонився Лемоху.
Небіж суперагента знітився й тихо промурмотів:
— Ну що ви… Це все мій дядько вигадав…
— Серу Самюелю я висловлю подяку пізніше, — ще раз вклонився Роберт. — А зараз я маю поспішати по допомогу.
— Я з тобою, — підскочив Лемох.
Щойно друзі налаштувалися «зробити ноги», як з-за рогу з’явилися залишки «непереможної» армії пластилінових бісів. Роберт і Лемох зрозуміли, що пропали! У розпачі вони кинулися вбік, якось видралися на стопку книг і стали спина до спини. Відступати не було куди! Пластилінові біси втомлено глянули на них, покидали нових бранців у банку, закрили її пластмасовою кришкою і спокійно розташувалися біля маленьких утікачів.
Володар підраховував втрати. З двох сотень піхоти залишилося п’ятдесят бісів, амбалів лише четверо. Від плазунів узагалі нічого не залишилося. З генералів вціліли двоє, з яких один кульгавий. Із суперагентів — один Сем. Та він один і був. У великій битві Самюель не брав участі, філософськи заявивши:
— Вас багато, а я один! Якщо генерала вб’ють, то їх ще п’ятеро є. А якщо суперагента? Зась вам!
За інших обставин не обійшлося б без трибуналу, але в запалі бою розбиратися не стали, справу залишили на потім.
Жлоб Полин-Бур’янов ледве не лускав з люті. Зважте, втрати величезні, а билося лише п’ятеро лицарів. Десь бродять ще четверо — отже, війна продовжується. Така перемога дорівнює поразці! Моральний стан війська пригноблений і подавлений. А до того ж ганебні факти порушення дисципліни. Суперагент відмовився битися, а його небіж, схоже, допоміг утекти порцеляновому щеняті. Володар вирішив в усьому розібратися відразу. У супроводі двох амбалів він підійшов до Роберта й Лемоха і, дивлячись знизу вгору, грізно зажадав:
— Гей, ви! Спускайтеся негайно!
Друзі мовчали.
— Униз, негідники, і цілуйте мені ноги, щоб я вас пробачив!
Очі Роберта спалахнули зеленим вогнем, шерсть на зашийку піднялася, а з вуст зірвалося грізне:
— Р-р-р-хо-хо!
Раптом щеня зустрілося поглядом із сером Готвардом. Наставник щось кричав. Слів не було чути, але погляд був красномовний. Роберт зрозумів. Зусиллям волі він згасив злість, що клекотала в ньому, і, вклонившись ворогові, якомога чемніше запитав:
— Можливо, вельмишановний володар пластилінових бісів надасть мені честь чесним двобоєм? Чи, можливо, я зможу звільнити вас від якої-небудь обітниці? Моя честь і зуби до ваших послуг!
— Ах ти, воша собача! — заревів Полин-Бур’янов. — Мерщій сюди, я сказав! І цього товстого кретина із собою прихопи!
— Ви не смієте ображати Роберта… — тонко проверещав Лемох.
— Що? Я не смію? Сем! — гнівно прогарчав володар. — Це і є твоє виховання?!
Суперагент замислено знизав плечима, за нього відповів Лемох:
— Дядько тут ні до чого! Це я сам! Сам! Геть тиранію!
Володар сторопів. А коли натхненний своєю сміливістю Лемох проспівав два перших куплети «Марсельєзи», щелепа відвисла навіть у Сема.
— Оце так! Значить, ви отакої! Еге-еж… — ображено промовив Володар. — Революцію вирішили влаштувати?! Так…
— А що таке революція? — пошепки поцікавився Роберт.
— Я точно не знаю, але грають усі! — обнадійливо відповіло бісеня.
У цей час Полин-Бур’янов кивком голови вказав на двох друзів, і четверо піхотинців рушили в атаку. Володар мстиво посміхнувся. Суперагент Самюель вийшов вперед і загородив дорогу нападникам.