— Я це зробив? — злякано скулився Сем. — Я бився зі своїми?
— Ще й як! — одноголосно підтвердили інші лицарі.
— Ви вмієте битися, сер! — радісно дзявкнув сер Гай. — Моє шанування!
— Матінко… — видихнув суперагент.
— Ми пишаємося вами, — заявив сер Кросбі. — Моє шанування!
— Ой, ненько…
— Ви джентльмен! І поводилися як справжній лицар! Один проти всіх захищали слабкого! — натхненно підтримав сер Готвард.
Інші лицарі також поштиво й дружелюбно ляскали бідного Сема по плечах і висловлювали свою повагу. Суперагент зацьковано озирнувся і тихо заплакав. Сльози текли й текли. Він ридав дедалі голосніше. Його плечі тряслися, і добрий сер Нюф пригорнув Сема до своїх величезних грудей.
— Поплачте, хлопчику мій… — м’яко заспокоював ньюфаундленд. — Поплачте… Яка душа! Яка дивовижна душа, добродії…
Останній бій
Роберт і Лемох ще раз і ще раз відтягали лінійку. На третьому бісові, котрий загуркотів удалечінь, Полин-Бур’янов замислився.
— Лізьте удвох! І обережніше там.
Наступні піхотинці виявилися завбачливішими від попередніх, — хлопок лінійки пролунав вхолосту. Тепер кожен з друзів мав перед собою серйозного дорослого суперника. «Ррр-хо-хо!» — за відпрацьованою схемою Роберт вчепився у вухо найближчого біса. Свій меч він відкинув, вважаючи, що зуби надійніші. Другий біс кинувся на допомогу товаришеві і, впіймавши задні лапи Роберта, спробував відтягти його вбік. Якщо ви пам’ятаєте історію з Лукасом, то розумієте, що це було дуже нелегкою справою. Бідний Лемох підстрибував, як зайчик, лупив бісів кулачками і крізь сльози вмовляв піхотинців відпустити Роберта.
— Пішов геть, боягуз! — гиркнув на нього один з нападників.
— Я не боягуз! — спалахнув від сорому Лемох. — Я — пацифіст!
— Паци… хто? — зареготав біс.
— Фіст! — вперше в житті Лемох заричав. — Відпустіть мого друга або я за себе не відповідаю!
— Заткнися, фітюлько!
— Ах, так! — небіж суперагента підхопив кинутий Грейсвандир і щосили тріснув найближчого біса по коліну.
Біс репетував дурним голосом і звалився вниз. Роберт нарешті виплюнув зжоване вухо другого супротивника, і той з ганьбою втік. Сп’янілі від перемоги двоє друзів прогорланили бойовий клич і, на величезний подив бісів, самі кинулися на ворога! Роберт був схожий на білу блискавку, він біснувався, вертівся, як дриль, кусав праворуч і ліворуч. Лемох махав в усі сторони недогризком синього олівця і без утоми волав різні бойові заклики всіх часів і народів: «Англія і Ланкастер!», «К зброє рицеже!», «Саринь на кичку!», «Но пасаран!», «Банзай!» і розгонисте російське «Ура-а!»
Авжеж, якби біси не були так виснажені, двох юних зайдиголів скрутили б за мить. Проте армія Полин-Бур’янова перебувала у надзвичайно подавленому стані, тому Роберт і Лемох навіть повоювали хвилини зо три, поки їх нарешті не пов’язали.
Залишки пластилінової армії, банка з порцеляновими лицарями і полонені Лемох з Робертом знаходилися на кухні. Біси затягли усіх на кухонний стіл, що впритул підступав до газової плити, й урочисто розсілися навколо. Один з амбалів притяг молоток для відбивних, інший запалив сірник і включив газ. Порцелянові лицарі висували найрізноманітніші припущення, але істину знав лише Сем.
— Буде страта. Цікаво, з кого почнуть?
Жлоб Полин-Бур’янов став на сірникову коробку і, прокашлявшися, почав промову. Як завжди, володар був проникливий і переконливий.
— О мій великий народ! Мій бідний, але гордий, нещасний, та величний, гнаний і прекрасний народ! Ми перемогли! Нас втягли в брудну війну. Нас хотіли ввергнути в безодню рабства й безчестя. Проте нам вдалося згуртуватися й сказати своє тверде «ні!» всім підступам ворога. Нам було важко. Ми терпіли біль і негоду, ми гинули заради високої і світлої мети. Ми несли світові джерело світла, взаєморозуміння й солідарності. За що на нас спустили зграю цих скажених псів? За що загинули кращі сини нашого народу? (Навіть найбільш втомлені й побиті біси піднімали голови, слухаючи слова володаря.) Діти мої! Ми перемогли! Ми не могли не перемогти, тому що майбутнє за нами, й усі, хто не розуміють цього, гнитимуть на смітнику історії! (Біси запосміхалися — хоч якась розрада.) Але в наших рядах виявилися ті, кому з нами не по дорозі. Ці зрадники плазували перед нашим класовим ворогом! Хто ж вони? (Біси тихо забурчали.) Ми знаємо їх! Колишній суперагент був наділений нашою довірою і носив наші нагороди — він виявився лукавим лицеміром і підступним зрадником! Його племінник — яблуко від яблуні! Ми всі любили цього малюка, піклувалися про нього, намагалися пригостити, пригорнути, приголубити… І що ж? Він став таким же безчесним зрадником, як і його дядько! (Ревіння обурених бісів.) Яке покарання ми виберемо для них? Тільки смерть! (Тепер біси радісно завили.) Смерть зрадникам, дегенератам і злочинцям!