Полин-Бур’янов зійшов з коробки. Мова стомила володаря.
— Так, поки не забув. Сем зачекає, спочатку стратити його небожа. Ну, й щеня заразом. Мабуть…
Страта
Під барабанний дріб, грізний і урочистий, двоє амбалів вивели Роберта й Лемоха. Утім, «вивели» — не зовсім точне слово. Маленький фокстер’єр був так закутаний пластиліном, що його довелося нести, а бісеня стусанами гнали вперед. Третій амбал надяг червону маску і з загрозливим видом вигравав кухонним молотком.
— Ні! — запекло завив Сем, б’ючи кулаками по стінці прозорої в’язниці. — Що ви робите, вбивці!
— Ви не насмілитесь їх торкнутися! Це ж діти! — дружно заричали лицарі.
І хоча закрита банка глушила хвилю обурення, Полин-Бур’янов мимоволі зіщулився, уявивши, що було б, якби бранці вирвалися на волю. Та за мить він вже отямився і, звернувшись до юних героїв, з погордою запитав:
— Ваше останнє слово й останнє бажання?
— Ваша величносте, — тихо прогарчало щеня, — якщо мені призначено загинути, я вмру без стогонів і скарг, ні на мить не зганьбивши шляхетних ідеалів лицарства! — очі Роберта спалахнули зеленим вогнем. — У переможного ворога я нічого не прошу для себе! Але якщо у вас є хоч крапля співчуття, то помилуйте мого друга…
— Ні! — зарозуміло обірвав володар. — Прохання відхиляється. Тепер ти.
— Я? Я тільки… — зам’явся Лемох. — Я, напевно, не знаю, що сказати… Але якщо в мене є останнє бажання, то я хотів би… заспівати!
— Заспівати? — уточнив Полин-Бур’янов.
— Так! — зважився Лемох. — Одну маленьку пісню.
— Ну, заспівай… — знизав плечима володар. — Кат з тобою! Не можемо ж ми відмовити в такій безневинній дрібниці.
Лемох відкашлявся і виліз на сірникову коробку. Тонким, але приємним голоском він завів пречудову баладу Лоуренса: «Спис і чорного коня мені заповів батько…» Небіж суперагента відбивав ритм копитцем і щосили намагався вдовольнити вподобання публіки. Потомлені біси блаженно прикрили очі й заслухалися. Балада була довга й щира. Багато слухачів витирали сльози розчулення. Коли Лемох закінчив, залунали дружні оплески. Бісеня чемно розкланялося, шаркнуло ніжкою.
— Кат! Починай, — наказав Полин-Бур’янов.
— А може, він ще поспіває? — зненацька запитав кат.
У володаря відвисла щелепа.
— Нехай заспіває! Востаннє! У нього добре виходить! Нехай ще заспіває! — дружно загомоніли біси.
Цього разу володар вирішив не спокушати прихильність юрби.
— Та будь ласка, нехай співає. Тільки щось коротеньке.
Біси радісно нашорошили вуха. Лемох крадькома підморгнув Робертові, і щеня зрозуміло, що друг тягне час. І несподіваний концерт продовжувався. Лемох проспівав ліричну пісню про загублену батьківщину і вічних блукачів. Потім дуже смутну й романтичну про нерозділене кохання біса до молодої відьми, яка втекла з херувимом. Потім жартівну пісню про п’яничок. Потім…
Загалом, він співав уже десь годину. Жлоб Полин-Бур’янов зацьковано й злісно кидав очима на всі боки, але не наважувався перервати малого — війську потрібна була розрядка. Біси посміхалися, вболівали, ридали, реготали, нагороджуючи соліста бурхливими оплесками. Нарешті бідний Лемох утомився.
Володар піднісся духом і прикрикнув на ката. Знову дрібно гримнули барабани. Біси посуворішали.
— З кого почнемо? — пошепки запитав кат, піднімаючи за шкірку Роберта і Лемоха.
— Ну, навіть не знаю… — замислився володар. — Давай з щеняти… Чи ні? Напевно, усе-таки з Лемоха, хоча… Ти чого? — труснув ката Жлоб Полин-Бур’янов.
Амбал, роззявивши рота, уп’явся очима кудись удалечинь. Володар простежив за його поглядом і ойкнув! У п’ятдесяти кроках від них, здибивши шерсть і вищиривши зуби, стояв грізний і невблаганний сер Гауф! Жлоб Полин-Бур’янов зарепетував! У голос йому з тилу і з флангів залунали бойові заклики порцелянових лицарів. І сер Флойд, сер Клаус, сер Лукас кинулися в бій. Боже, яка почалася метушня! Біси порснули в різні боки. Про бій не було й мови. Басет Лукас кинувся на ката і вирвав з його лап Роберта. Лемох викрутився сам. Одноокий сер Флойд в пошуках володаря ганяв залишки піхоти. Маленький, але сердитий сер Клаус розважався обриванням хвостів, тому що вище не міг дострибнути. Гідний сер Гауф здійснив найвеличніший подвиг: розігнавшись, немов снаряд, він з дивовижною силою і безмірною відвагою влупив порцеляновим чолом у банку з бранцями. Уламки скла бризнули в різні боки! Бульдог втратив свідомість, а бранці вирвалися на волю.