Воно дивилося па вогонь великими своїми очиськами і німо, широко усміхалося.
Воно ніби вбирало в своє тільце тепло і світло, мерзлякувато загорталося в ті промені вогнища, а на вулиці під низьким і жовтавим небом кружляв білий-білий сніг. Джек зажурився.
Цей Моронваль, незважаючи на солодкаву мармизу, мав лихий вигляд.
До того ж у цьому химерному пансіонаті хлопчик почував себе покинутим, страшенно далеким від матері, немов темношкірі учні, що приїхали з усіх куточків землі, привезли сюди всю тугу розлуки і тривогу далеких невідомих країв.
Водночас він згадував колеж у Вожірарі – затишний, приязно-гомінливий і повний людей, – його красиві дерева, теплу оранжерею, доброзичливість і спокійну увагу, які відчув тієї хвилини, коли на його голову лягла ректорова рука.
О, чому його не лишили там?..
А згадавши про це, він подумав, що, може, його й тут не захочуть прийняти.
На мить йому аж страшно стало.
Біля столу, схилившись над грубою реєстраційною книгою, подружжя Моронвалів і Констан перешіптувались, зиркаючи на нього. До Джека долинали уривки фраз, він помічав якесь дивне підморгування. Маленька довгоголова жінка співчутливо поглядала на нього, і Джек двічі почув, що й вона прошепотіла, як отой священик:
– Бідна дитина!..
Як, і вона також?
Але чому вони всі жаліють його?
Це співчуття лякало, гнітило Джека. Він мало не плакав від сорому, по-дитячому приписуючи це співчуття з домішкою зневаги незвичайності свого одягу, голих литок і надто довгого чуба.
Але ще більше лякав його материн відчай у разі нової відмови.
Та раптом він побачив, що Констан дістає зі своєї сумочки і розкладає на старому, заляпаному чорнилом зеленому сукні асигнації й золоті луїдори.
Отже, його залишали.
Бідний малюк щиро зрадів, не здогадуючись, що там, а отим столом, йому щойно підписано вирок, що відтепер все життя, все його скорботне життя приречене на нещастя.
У цю хвилину з безлюдного саду долинув низький гучний бас:
Ще не перестали тремтіти шибки в приймальні, як невисокий, але опасистий, присадкуватий і широкоплечий чолов'яга, коротко стрижений, з роздвоєною бородою і чорним м'яким повстяним капелюхом рвучко відчинив двері.
– У вітальні горить камін! – гукнув він із комічним здивуванням. – Оце–то розкіш! Беу! Беу! Не інакше, як нам дісталося нове «дитя півдня»... Беу! Беу!
Наслідуючи манію деяких співаків раз у раз видобувати з глибин грудної клітки найнижче «до» – ноту, якою новоприбулий дуже пишався і за яку весь час уболівав, він усі свої фрази завершував отим «Беу!», «Беу!», яке скидалося на печерне глухе рикання, що виривалося немов із-під землі в тому місці, де він стояв. Побачивши незнайому даму, дитину й купу грошей, він зупинився як укопаний, йому буквально відібрало мову. Здивування, радість, приголомшення – усе це воднораз відбилося на його обличчі, м'язи якого були явно привчені відтворювати різні почуття. Моронваль поважно повернувся до покоївки:
– Пан Лабассендр, з Імператорської музичної Академії, наш учитель співів!..
Лабассендр уклонився раз, двічі, тричі, потім задля порядку копнув ногою негреня, яке відразу мовчки зникло разом зі своїм відром з-під вугілля.
Двері знову відчинилися, пропускаючи ще двох дійових осіб.
Першим зайшов бридкий сивий тип із пом'ятою безбородою парсуною, в окулярах з випуклими скельцями і в старому застебнутому на всі ґудзики сюртуці, відлоги якого були в численних плямах – свідченнях неохайності, властивої короткозорим людям.
То був доктор Гірш, учитель математики і природничих наук.
Від нього тхнуло гострим лужним духом, а через різні маніпуляції з хімікатами всі його пальці були в різнобарвних плямах – жовтих, зелених, синіх, червоних...
Його супутник, що зайшов слідом, був цілковитою протилежністю цій поторочі.
Він був досить вродливий, ще молодий, у вишукано строгому сюртуці, який відтіняли рукавички із світлої шкіри, з довгим волоссям, ніби свідомо відкинутим назад, аби підкреслити й без того надто високий лоб, з неуважним і зверхнім поглядом, а густі, дуже нафарбовані вуса та широке бліде обличчя надавали йому вигляду хворого мушкетера.
Моронваль відрекомендував і його:
– Наш великий поет Аморі д'Аржантон, викладач літератури.
Побачивши золоті монети, поет, так само, як доктор Гірш та співак Лабассендр, мало не підскочив від здивування. В його холодних очах майнула блискавка, але він одразу приплющив повіки, встигнувши кинути зверхній погляд на дитину й покоївку.