Потім підійшов до інших учителів, що стояли біля каміна, і, привітавшись, усі троє мовчки, трохи розгублено й радо поглядали один на одного.
Мадемуазель Констан відзначила, що цей д'Аржантон дуже спесивий з виду, а в Джека він викликав невимовну відразу і жах.
Згодом хлопчику доведеться немало натерпітися від усіх, хто там був, та найбільше саме від цієї людини. І Джек ніби передчував це. Як тільки д'Аржантон зайшов до вітальні, хлопчик інстинктивно відчув у ньому ворога, а коли безжальні д'Аржантонові очі зустрілися з очима Джека, у хлопчика від страху похололо в грудях.
О, скільки разів у лихі години свого життя Джеку доведеться зустрічати той погляд голубуватих очей під важкими повіками, очей, що, пробуджуючись, зблискували загадковим стальним блиском. Кажуть, очі – вікна душі, але ці «вікна» були так щільно зачинені, що мимоволі виникав сумнів, чи є за ними хоч яка-небудь душа.
Коли розмова між Констан і подружжям Моронваль закінчилася, мулат підійшов до нового учня і приязно плеснув його по щоці:
– Нумо, нумо, голубчику, не опускаймо носа!
А коли покоївка наважилася вже йти, Джек і справді відчув, як на очі йому набігають сльози. І не тому, що дуже любив цю неотесану жінку, а тому, що вона жила в їхньому домі, щодня була поруч із його матір'ю. Він відчував: варто піти звідси цій дурепі, і навіки обірвуться всі ниточки, що зв'язували його з матір'ю.
– Констан, Констан, – тихо повторював він, підійшовши аж до її спідниці, – скажіть мамі, щоб вона приїхала до мене.
– Атож, атож, вона приїде, пане Джек... Але не треба плакати...
Хлопчик і справді ледве стримував гіркі сльози, тільки йому здавалося, що всі присутні пильно дивляться на нього, що викладач літератури втупився у нього глузливим крижаним поглядом, і через це Джек все ж таки подолав відчай.
Надворі сипав густий лапатий сніг.
Моронваль запропонував послати по візника, але, всіх приголомшивши, камеристка заявила, то фурман Огюстен чекає її у кінці завулка в двомісній кареті.
Хай йому чорт, власна карета!
– До речі, про Огюстена, – додала Констан, – я маю від нього доручення. Чи є у вас учень, якого звати Саїд?
– Ще б пак!.. Ще б пак!.. Звичайно, є... Чудовий хлопець!.. – відповів Моронваль.
– А яка мідна горлянка!.. Зараз самі почуєте, – додав Лабассендр і, висунувшись у вікно, громовим голосом покликав Саїда.
У відповідь почулося страшне ревіння, і незабаром з'явився «чудовий хлопець».
То був високий смаглявий учень, чий шкільний мундир, як і всі шкільні мундири, що їх довго носять діти, які швидко ростуть, був короткий, тісний і обтягував його, як каптан. У ньому учень був ще більше схожий на єгиптянина у європейському вбранні.
До того ж на його круглому обличчі з досить правильними рисами жовта шкіра була така натягнута, що мало не тріскалась, – здавалося, що йому вділено її аж надто скупо, і тому коли в нього відкривався рот – приплющувались очі, і навпаки.
Бачачи цього бідного, немов обділеного шкірою хлопчину, так і кортіло зробити йому надріз, прокол чи щось подібне, аби полегшити його страждання.
Як з'ясувалося, Саїд чудово пам'ятав візника Огюстена, який служив у його батьків і давав хлопцеві свої недопалки.
– Що йому від вас передати? – якнайлюб'язніше спитала його мадемуазель Констан.
– Нічого...– просто відповів Саїд.
– А як ваші батьки, чи здорові? Вони вам пишуть?
– Ні.
– Може, повернулися в Єгипет, як мали намір?..
– Не знаю... Жодного листа...
Правду кажучи, небагатослівні відповіді зразкового вихованця пансіону Моронваль-Декостер аж ніяк не свідчили про те, що він щасливий, і Джек, слухаючи їх, робив для себе дивні висновки.
Цілковита байдужість, із якою підліток говорив про батьків після хвалькуватих слів Моронваля, ніби тому вдається створити атмосферу сімейного затишку для дітей, змалку позбавлених родинного тепла, справила на Джека гнітюче враження.
Йому здалося, що він житиме із сиротами, покинутими дітьми, і буде й сам таким покинутим та самотнім, ніби приїхав з Тімбукту або з Таїті.
Хлопчик інстинктивно хапався за одяг лихої служниці, що привела його сюди.
– О, скажіть їй, щоб вона приїхала... Скажіть їй, щоб вона приїхала до мене!
І коли рясна спідниця покоївки зникла за дверима, хлопчик зрозумів, що все скінчилося, що цілий відтинок його життя, життя пещеної дитини, канув у минуле. І що ніколи не повторяться його щасливі дні. Він тихо плакав, стоячи біля дверей у сад, і тут до нього простяглася чиясь; рука, в якій було щось чорне.
То був Саїд, який, аби утішити його, пропонував йому недопалки.