Отож пророчі слова лікаря Ріваля справдилися: «Ніщо так не віддаляє, як суспільні відмінності».
Щоразу, коли Джек згадував сім'ю Рівалів, його обіймав сум. Незважаючи на дорікання д'Аржантона, він зберіг у серці безконечну вдячність до людяного доброго лікаря, ніжну приязнь до маленької Сесіль і щороку перед першим січня писав їм довгого листа. Проте вже два таких листи лишилися без відповіді. Чому? Що він їм заподіяв?
Тільки одна думка підтримує нашого друга Джека серед знегод його безрадісного існування: «Заробляй на прожиття... Ти будеш потрібен матері». Та що подієш, робітникові платять гроші не за те, як він старається, а за те, що він зробив. Мало хотіти – треба ще й уміти. А він не вміє і не може. Попри пророцтва Лабассендра, хоч би як Джек пнувся з шкіри, він назавжди лишиться «мамулою» в ковальській справі. Що не кажіть, а він не має такого «дару». Йому уже сімнадцять років, його учнівство закінчилося, а він насилу заробляє три франки денно. Маючи оті три франки, він повинен заплатити за житло, повинен харчуватися і одягатися, тобто купувати нові блузу і штани, коли старі не можна вже носити. Таке дали йому у руки ремесло! І що ж то він робитиме, якщо мати йому напише: «Я їду... Я житиму з тобою!..»?
– От що, хлопчику, – якось сказав йому дядько Рудик, котрий за звичкою ще й досі називав Джека «хлопчиком», хоча той переріс його на цілу голову, – даремно твої батьки не послухались мене: не для тебе ця робота. Ти ніколи не навчишся працювати як належить із напилком, і доведеться нам весь час тебе тримати в чорноробах, а з платнею чорнороба не проживеш. На твоєму місці я узяв би ноги на плечі та й помандрував би світом за своєю долею. Стривай, тут нещодавно в збиральний цех навідувався Бланше, головний механік із «Кідна»; він шукає кочегарів. Якщо тебе не лякає кочегарня, то, може, спробуєш? Зароблятимеш шість франків денно. Плаваючи по всьому світі, матимеш харчі, прихисток, будеш у теплі... Ох, чорт, так, хай йому чорт, тепло – то не те слово!.. Робота тяжка, але й там не вмирають, я он два роки гнув горба у кочегарні, а бач, живий. То як ти дивишся, якщо я напишу Бланше?
– Я згоден, пане Рудику... Краще вже кочегаром... Думка, що йому вдвічі більше платитимуть та що він побачить світу, цікавість до мандрівок, що лишилася з дитинства й була навіяна розповідями Маду й Ріваля, який барвисто змальовував йому свої морські походи на «Байонезі»,– усе це підштовхнуло Джека погодитися на роботу кочегара, роботу, за яку беруться тільки невмілі робітники, самі невдатні служники молота й ковадла, бо в кочегарні треба мати тільки силу та велику витривалість.
Він поїхав із Ендре липневого ранку, рівно через чотири роки після свого приїзду.
І цього дня погода була просто чудова!
З палуби невеличкого пароплава, де поряд з Джеком стояв Рудик, якому захотілося його провести, відкривався разючий, чарівний краєвид. З кожним обертом гребного колеса ріка ширшала, немов щосили розсовуючи, розштовхуючи власні береги, аби вільніше котити свої води до моря. Повітря свіжішало, дерева нижчали, береги, віддаляючись один від одного, ставали все пологішими, ніби їх згладжували штормові вітри, що дули навпроти з моря. То там, то сям поблискували озера, здіймалися димки над торфовищами, а понад самою рікою, квилячи, мов діти, носились хмари крячок і морських чайок. Але все це зникало, губилося з наближенням до неозорого океану, який не терпить, щоб щось змагалося із його величчю, так само, як не терпить жодної рослинності на своїх голих берегах, вилизаних його гіркувато-солоними хвилями.
Пароплавчик увійшов у морський простір, несподівано підстрибнувши. Та й як інакше назвеш зміну в поведінці цього суденця, що тепер розхитувалося усім корпусом, і та хитавиця немов передавалась морським хвилям, залитим сліпучим світлом; гнані свіжим морським вітром, вони котилися одна за одною обабіч судна аж до обрію, до тієї риски, де зливається небосхил і зеленава синь води, ховаючи від жадібних очей людини подальший простір.
Джек іще ніколи не бачив моря. Свіжий солонуватий запах моря, хвилі, що віялом набігають під час припливу, – все виповнювало його серце п'янкими мріями про подорожі.
Праворуч, як і у всіх морських портах, затиснутих між скелями, зливались, мов луска, дахи будинків. То був Сен-Назер; над ним на пагорбі здіймалася дзвіниця, схожа на сторожову вежу, а центральна вулиця, переходячи у мол, виступала далеко в море. Над берегом поміж будинками стриміли щогли; вони тиснулись одні до одних, перехрещувалися, спліталися, і складалось враження, що порив вітру закинув жужмом усі ці реї в затишок порту. Та що ближче пароплав підходив до порту, все розступалося, роз'єднувалося, виростало.