Минаючи Джека, обоє трохи відсторонилися, а жінка спритно підхопила свою довгу шовкову сукню, щоб не забруднити її об чорні від вугілля рукави і штани кочегара. Той рух був ледь-ледь помітний, але Джек зрозумів його, і йому раптом здалося, що його минуле, дороге незабутнє минуле, про яке він згадував у найтяжчі хвилини життя і яке промайнуло перед його очима в образі цієї матері та її дитини, відринуло його, зреклось його, назавжди утекло від нього.
Марсельська лайка і сильний удар кулаком межи плечі порушили Джекові сумні роздуми:
– Ах ти ж, дохла кочегарська собака, ах ти ж чортова північна жердина, ану марш на своє місце!..
Це на нього накинувся Моко, що обходив корабельні служби. Не кажучи й слова, Джек став спускатися вниз, присоромлений тим, що його принизили у всіх на очах.
Коли він поставив ногу на сходи, що вели до кочегарні, судно здригнулося від потужного поштовху, пара, що шипіла з самого ранку, засвистіла рівніше, запрацював гвинт. Пароплав рушив.
Внизу було справжнє пекло.
Навантажені до самого верху паливом, топки дихали червоним вогнем, пожираючи все нове і нове вугілля, що його безперервно кидали кочегари у їхні пащі. Набряклі від спеки обличчя людей спотворювала судомна гримаса. Гомін океану зливався з гуготінням полум'я, шум хвиль зливався із тріском, – здавалося, що бушує невгасима пожежа, ще дужче розгораючись через марні потуги погасити її.
– Ставай сюди!.. – крикнув старший по кочегарні. Джек став перед однією з вогняних пащ. Через кильову хитавицю у нього пішла обертом голова, і навколо нього множились, витягувались і крутилися розпечені топки. Він повинен був підтримувати цю пожежу, весь час орудуючи довгою кочергою, повинен був підкидати вугілля, вигрібати шлак і золу. У цій роботі найжахливішим було те, що він ще не звик до моря, отож через несподівані ривки гвинта та бортову хитавицю підлога раз у раз вислизала у нього з-під ніг і його кидало в топку. Аби втриматись на ногах, він хапався за будь-який найближчий предмет і відразу відсмикував руку, бо все тут було розпечене.
Та все ж таки, напружуючи волю, він працював далі. Проте через годину цього катування вогнем відчув, що сліпне, глухне, не може дихнути, що в голову йому вдарила кров, що вії попалені, а в очах каламуть. І тоді він зробив так, як робили всі інші – весь мокрий кинувся до «повітряного рукава», довгої парусинової труби, по якій бурхливим потоком струмує з палуби свіже повітря... О, яка благодать! Та за мить йому здалося, що на його плечі накинули крижане укривало. Цей убивчий протяг забив йому дух і, здавалось, відняв життя.
– Флягу!.. – прохрипів він до кочегара, який пропонував йому випити.
– На, товаришу. Я знав, що так буде.
Джек глитнув величезний ковток. Але його пройняв такий холод, що майже нерозведений спирт здався йому прісним, наче вода. Зате випивши, він відчув у всьому тілі приємне тепло – воно заструмувало по всіх судинах, по усіх м'язах, та раптом йому сильно запекло під грудьми. І тоді, аби погасити пекучий біль, він знову приклався до фляги. Пекучий вогонь у нутрощах і навколо тіла, куди не поткнися – пекельне полум'я від вугілля і спирту! Оце й усе, що він матиме відтепер у своєму житті...
Його життя перетворилося на божевільний кошмар безперервного сп'яніння і каторжної роботи; і так тривало цілих три роки... Три жахливих роки, коли дні схожі, як близнюки, коли місяці сплутуються у невиразний клубок, а пори року зливаються у суцільну смугу безперервного «пляжу» в кочегарні.
Джек пропливав повз невідомі краї із дзвінкими, співучими і свіжими іспанськими, італійськими та французькими назвами, назвами міст у французьких колоніях, що звучали наче дитячий лепет, але не бачив ні блакитного, як сапфір, неба, ні зелених островів, що похитувались, мов розкішні букети на смарагдових хвилях із фосфоричним іскристим блиском. Для нього скрізь так само гнівно рокотіло море і шалено гуготів вогонь. І що прекраснішою була країна, то жахливіша спека стояла у кочегарні.