Інколи він виходив на берег у квітучих портах, облямованих пальмовими і банановими гаями із зеленими султанами на верхівках, бузковими пагорбами з білими хижками на бамбукових опорах, але все те ввижалося йому забарвленим у кольори кам'яного вугілля. Він бігав босий по розпечених сонцем пристанях, де до ніг прилипала смола або чорний сік цукрової тростини, висипав кошелі з вугільним шлаком, розбивав великі шматки антрациту, вантажив вугілля на пароплав, знеможений, засинав на схилах крутих берегів або плентав до портових притонів, і всі ті притопи нагадували йому шинки Нанта – огидні свідки його першої в житті пиятики. Там він сидів за столом з іншими кочегарами – англійцями, малайцями, нубійцями – брутальними і отупілими, схожими на заводні механізми, призначені для кочегарні, а оскільки розмовляти їм було ні про що, то вони пили. А втім, кочегар мусить пити. Інакше не виживе. І він пив, та ще й як пив!
У мороці тієї непроглядної ночі поблискувала тільки одна зоря – спогад про матір. Вона лишалася у глибині його похмурого життя, наче мадонна у глибині церкви, – де погашено всі свічки. Тепер він ставав чоловіком і для нього прояснялися доти загадкові причини його мучеництва. На зміну його пошани до Шарлотти прийшло ніжне співчуття; він починав її любити так, як люблять тих, задля кого мучаться або чиї спокутують гріхи. Навіть під час найбільшої пиятики він не забував, заради чого став корабельним кочегаром, і інстинктивно зберігав свою платню матроса. Хай який він бував п'яний, одна думка в нього ніколи не згасала: він працює задля матері.
Та час минав, і вони дедалі більше віддалялися одне від одного, і віддаляли їх не стільки нескінченні милі, скільки відчуження, байдужість забуття через тривалий час розлуки, жертвами якого стають знедолені вигнанці й в'язні. Джекові листи надходили дедалі рідше, ніби щоразу їх опускали в скриньку в чимраз дальших місцях. А численні пустопорожні, хоч і багатослівні, листи Шарлотти чекали його в кожному порту, але писалося у них про речі такі чужі йому в його теперішньому становищі, що він читав їх лише задля того, щоб потішитися музикою слів, почути відлуння ще живої ніжності. В листах з Етьйоля йшлося про повсякденні дрібні справи д'Аржантона. А через якийсь час стали надходити листи з паризькою адресою, де повідомлялося про зміни у житті Шарлотти й д'Аржантона, про їхнє нове помешкання на набережній Августинців, зовсім поруч з Академією наук. «Ми живемо у самісінькому центрі інтелектуального життя, – писала Шарлотта. – П. д'Аржантон, поступившись наполегливим проханням своїх друзів, вирішив повернутися в Париж і заснувати філософський та літературний журнал. Завдяки цьому виданню він дістане змогу знайомити широкі кола читачів зі своїми творами, що їх несправедливо ігнорують, а також заробляти великі гроші. Але скільки це забирає в нього сил! Скільки доводиться ходити до авторів, до друкарів! Ми вже отримали досить цікаву працю п. Моронваля. Я чим можу помагаю нашому бідному другу: зараз кінчаю переписувати «Дочку Фауста». Щастя твоє, синочку, що ти живеш далеко, не знаючи таких поневірянь. Д'Аржантон ледве на ногах тримається... Ти, мабуть, став уже цілком дорослим, любий Джеку! Пришли мені, будь ласка, своє фото».
Через деякий час, коли пароплав прибув до Гавани, Джек одержав на свою адресу важкий пакет, на якому було написано: «Джеку де Барансі, кочегару на судні «Кідн».
То був перший номер журналу:
Головний редактор – віконт д'Аржантон
Що ми являємо собою у наш час
і якими будемо в майбутньому………………………… Від редакції
«Дочка Фауста». Пролог…………………………………… Віконт д'Аржантон
Про виховання у колоніях……………………………….. Еваріст Моронваль
Робітник майбутнього.............................................. Лабассендр
Лікування ароматичними субстанціями.................. Доктор Гірш.
Нескромне запитання до директора Опери…………. Л.
Кочегар машинально гортав цей збірник безглуздя, який у міру того, як він його переглядав, забруднювався від його рук, вкривався чорними вугільними плямами. І раптом, побачивши імена всіх своїх катів, розкішно набрані разом на шовковистій, ніжного відтінку обкладинці, Джек відчув, що в нього прокидаються рештки гордості. На якусь хвилину його опанували обурення і лють, і з глибини безодні, в яку вони його штовхнули, він закричав, піднісши вгору кулаки, ніби вони могли його побачити й почути:
– Ох негідники! Негідники! Що ви зі мною скоїли!..
Але то був лише короткий спалах. Кочегарня і спиртне швидко погасили його хвилинний бунт, і байдужість, яка що не день більше поглинала бідолаху, незабаром знову огорнула його сірою пеленою – так сипучі піски пустель мало-помалу засмоктують заблукані каравани, засипають з головою мандрівників, провідників, коней, і ті лишаються живцем поховані у дюнах.