Та дивна річ: його свідомість дедалі більше пригасала, воля слабшала, зате тіло, м'язи, що їх постійно збуджувало, живило і підтримувало спиртне, здавалося, ставало все витривалішим. П'яний чи тверезий, Джек тепер твердо тримався на ногах і вперто працював – до такої міри він звик до алкогольної отрути і привчив себе не показувати, що п'яний. Навіть його бліде, судомно скривлене натугою обличчя лишалось непроникним, наче маска, – таке лице буває в п'яного, що примушує себе йти прямо, не хитаючись і не озиваючись ні до кого жодним словом. Поступово він загартувався й тепер добре виконував свою каторжну роботу; він з однаковою байдужістю витримував і довгі одноманітні дні далеких морських переходів, і години затяжних штормів – запеклих битв ,із морем, під час яких під ногами часто хлюпає вода, із топок виривається вогонь, а по підлозі качається палаюче вугілля, й кочегарня схожа на зловісне пекло. Для Джека ті страшні години мало чим різнилися від його звичайних нічних снів, коли йому ввижалися бридкі, слизькі, липкі й лихі потвори, які ворушаться й кишать в отруєному випивкою мозку.
Чи не в одному з таких снів якоїсь ночі приверзлося бідоласі-кочегару жахливе зіткнення, що струсонуло весь величезний корпус «Кідна». Отой короткий прямий удар у корабельний борт, той неймовірний гуркіт, тріск обшивки й переборок, шум води усередині судна і грім морських валів, які накочувалися один за одним і розтікалися струмками, швидке й безладне тупотіння ніг, деренчливе перегукування електричних дзвоників, переляк, волання й крик, і до всього того – зупинка корабельного гвинта, зловісна тиша двигуна... В покинутий на волю моря пароплав лиш стиха били хвилі... А може, то і справді тільки страшний сон?.. Товариші, його торсають, будять:
– Джеку!.. Джеку!..
Він схоплюється напівголий з койки. У машинному відділенні вже на два фути води. Компас розбитий, ліхтарі погасли, шкала машинного телеграфу зім'ята, усі стривожено перемовляються, шукають один одного у темряві, бродячи у брудній воді:
– Що там таке? Що сталося?
– На нас напоровся якийсь американець... Ми тонемо... Рятуйся, хто може!
Кочегари і механіки кидаються до вузьких сходів, але на верхній приступці раптом виринає постать Моко із револьвером у руці:
– Першому, хто спробує вискочити з трюму, я провалю голову!!! У кочегарню, гаспиди! Роздувайте топки, та щосили! Земля недалеко. Ми ще можемо допливти до берега.
Кожен повертається на свій пост і люто, відчайдушно кидається до роботи. У кочегарні жах що робиться. Засипані доверху мокрим вугіллям топки не горять, а лиш димлять, і той задушливий, смердючий, жовтий дим сліпить, труїть кочегарів, а вода, хоча її і відкачують трюмними помпами, все піднімається і піднімається, проймаючи крижаним холодом усе тіло. Як пощастило тим, хто зараз нагорі, на палубі: вони принаймні помиратимуть на свіжому повітрі. Тут, серед похмурих чавунних стін, смерть найжахливіша, вона скидається на самогубство, бо тут людина мов паралізована, приречена покірно чекати своєї кончини.
Всьому кінець. Помпи зупинилися. Топки погасли. Кочегари стоять по плечі у воді, і на цей раз Моко кричить:
– Рятуйтеся, хто може, хлопці!..
На набережній Августинців, вузькій і тихій, облямованій книжковими крамничками з одного боку і ятками букіністів з другого, в одному із старих будинків минулого сторіччя з важкими склепінчастими дверима розмістилася редакція журналу «Огляд майбутніх поколінь»;
Цей відлюдний тихий квартал був вибраний не випадково. У Парижі редакції газет та інших періодичних видань, як правило, розташовуються в тих районах міста, які найбільше їм підходять. У центрі, біля Великих бульварів, ілюстровані журнали та видання із світською хронікою хизуються яскравими обкладинками немов зразками нових тканин. У Латинському кварталі газетні аркуші-одноденки чергуються з розмальованими текстами пісеньок та з вітринами, де виставлені мудрі медичні видання. Але грубі й поважні журнали, що мають чітко визначені погляди та мету, мов монастирі, вибирають для себе тихі, спокійні вулиці, де гамірливий столичний рух не заважає їхнім занудливим просторікуванням.
Незалежний гуманітарний журнал «Огляд майбутніх поколінь» був цілком на своєму місці на отій набережній, над якою літав пил старих книг «по сусідству з Академією наук», як писала Шарлотта. Цілком відповідав духу журналу і зайнятий ним ветхий сумний будинок із старими потемнілими балконами, поточеним часом фронтоном і широкими сходами з візерунчастим поруччям. Та значно менше пасували до отого його духу фізіономії і вигляд його співробітників.