Того вечора, коли ми знову зустрічаємося з «подружжям» д'Аржантонів, воно перебуває в затишній невеличкій вітальні, де приємно пахне зеленим чаєм та іспанськими сигаретами. Шарлотта якраз готує стіл для роботи: підсовує новомодну чорнильницю, ручку із слонової кості, золотистий пісок, розкладає красиві зошити з білосніжним папером, на якому вона лишає широкі береги для виправлень. Марна завбачливість – віршомаз ніколи себе не править: як написалося, так написалося, він до тексту більше не доторкнеться. Але широкі береги дуже прикрашають вигляд рукопису: коли щось стосується її поета, Шарлотта докладає всіх зусиль, щоб усе було якнайвишуканішим.
Того вечора д'Аржантон у настрої: він готовий диктувати хоч цілу ніч і хоче цим скористатися, щоб написати сентиментальне оповіданнячко – воно має привабити читачів, коли буде знову оголошено передплату на його журнал. Він підкручує вуса, в яких подекуди вже пробивається сивина, і ще вище закидає голову з високим лобом, який здається тим вищим, що його чуприна вперто відступає все далі й далі. Він чекає натхнення. Шарлотта, як це часто буває в сім'ї, навпаки, чимось засмучена. На її блискучі очі немов набігла хмаринка. Вона неуважна, бліда, але, як завжди, покірна: незважаючи на помітну втому, вона вмочає перо в чорнильницю, ледь відставивши мізинчика, наче кішечка, що боїться забруднити лапки.
– Ну то як, ти приготувалася, Лолотта? Отже, у нас перший розділ... Написала: «Перший розділ»?
– Перший розділ... – сумно повторює Шарлотта.
Віршомаз роздратовано зиркнув на неї, потім, явно вирішивши ні про що не питати її і не цікавитись, чим вона так засмучена, починає:
– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди... Піренеїв, таких багатих на легенди...»
Це речення звучить для нього наче музика. Хизуючись, д'Аржантон повторює його кілька разів із різними відтінками у голосі. Нарешті, обертаючись до Шарлотти, він перепитує:
– Ти написала: «...таких багатих на легенди»?..
Вона намагається вимовити: «Таких ба... Таких багатих»,– але зупиняється, її душать ридання.
Шарлотта плаче. Марно вона кусає кінчик ручки, міцно стискає губи, аби стриматись. їй несила стримати сльози. І вона плаче, плаче...
– Та годі-бо, – каже здивований д'Аржантон. – От не щастить! І треба ж, саме цього вечора, коли я на такому піднесенні... Слухай, що на тебе найшло? Це через оте повідомлення про «Кідна»? Ну то й що? То звичайнісінькі чутки. Ти ж добре знаєш газетярів. їм аби колонки заповнити... Хіба мало траплялося, що про корабля не було відомостей? До речі, Гірш мав зайти сьогодні в пароплавну компанію. Він незабаром прийде. І ти про все довідаєшся. Встигнеш іще натужитися.
Він розмовляв з Шарлоттою зверхньо, сухим і поблажливим тоном – так розмовляють із слабкодухими, з дітьми, із божевільними та хворими, а хіба в ній немає всього потроху? Згодом, трохи її заспокоївши, він починає знову:
– То на чому ми там зупинилися? Через тебе я загубив думку. Прочитай мені все, що я надиктував... Усе прочитай!
Шарлотта ковтає сльози і вдесяте читає:
– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...»
– Далі?
Марно вона перегортає всі сторінки, струшує зовсім новий зошит.
– Це все... – нарешті каже вона.
Д'Аржантон приголомшений, йому здавалося, що написано далеко більше. Так трапляється щоразу, коли він диктує. Думки жахливо випереджають слова, і він неминуче їх губить. Йому здається, ніби все те, що він собі уявляє, що ще перебуває в зародковому стані у його мізках, все те уже чітко сформульовано й викладено на папері, і коли після кількох театральних поз та величних жестів і невиразного бурмотіння декількох слів з'ясовується, як мало він надиктував, то розрив між мареннями й дійсністю його буквально приголомшує. Це нагадує розчарування Дон Кіхота, що уявляє себе в емпіреях, сприймаючи сопіння кухарчуків та шипіння плити за шум небесних вітрів, а дерев'яну лаву, на якій він усівся верхи, – за баского коня. Д'Аржантону також ввижалося, що він злетів до небес і ширяє у вишині... І що ж? Він весь тремтів, він хвилювався, горів натхненням, ставав у картинні пози, уздовж і впоперек міряв кімнату, раз по раз відкидав рукою довгого чуба, і все це – заради двох нікчемних рядків: «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...» І щоразу одне й те саме!
Д'Аржантон лютує, розуміючи, що він смішний.
– А все через тебе! – кричить він на Шарлотту. – Спробуй тут працювати, коли перед твоїм носом весь час пускають нюні! О Боже! Це просто жах!.. Стільки думок, стільки образів!.. А в підсумку – нічого, нічогісінько!.. І так завжди... А час минає, роки летять, і твоє місце займають інші... Невже ти, нещасна, не знаєш, як мало треба, щоб сполохнути натхнення?.. О, ну чому я мушу все життя битися головою в стіну безглуздої дійсності?! Для того щоб творити, я мав би жити у кришталевій вежі, піднятись на тисячу футів над буденною суєтою, а я вибрав собі за супутницю життя вередливе, неорганізоване, інфантильне й галасливе створіння...