– Зрештою, що ти від мене хочеш? Розумієш, він діє мені на нерви. Як тобі це пояснити? Серед нас він не в своєму колі. Він не вміє ні сказати слова, ні сісти як належить. Ти не помічаєш, як він сидить за обідом: ноги розкарячені, відсунеться за метр від столу і наче куняє над тарілкою... І потім, коли від тебе не відходить такий великий парубійко, це тебе, дорога моя, старить... До того ж він набув дуже поганих звичок. Він п'є, повір мені, він п'є. Від нього тхне тут шинком. Він робітник, що ти хочеш!
Шарлотта похнюпила голову й заплакала. Вона й сама помітила, що син випиває, але хто в тому винен? Чи не вони самі штовхнули його у прірву?
– Слухай, Шарлотто, у мене з'явилася ідея. Оскільки він і справді ще надто слабкий, щоб працювати, давай відішлемо його на поправку в Етьйоль. Побуде трохи на селі, на свіжому повітрі, можливо, допоможе нам здати комусь на строк «Parva domus», адже у нас оренда на десять років. Ми надсилатимемо йому трохи грошей, скільки потрібно на прожиття... Це йому піде не користь.
У пориві вдячності вона кинулась д'Аржантону на шию.
– О, я завжди казала, що ти найкращий у цілому світі.
Не відкладаючи, вони домовилися, що Шарлотта відвезе сина у Вільшаник і допоможе йому там влаштуватися.
Коли вони приїхали, стояв чудовий осінній ранок, теплий, золотистий, наче літній, тільки спокійний, без важкої спеки та задухи. У повітрі пахло збіжжям, сухим сіном, випаленим вересом, стиглими, іще не зірваними фруктами. Просвітлілі лісові стежини в'юнилися серед жовтих квітів і, ніби відчуваючи, що сонце стало лагіднішим, уже не ховалися у затінок, а тихо, бархатисто стелились до галявин. Джек упізнавав усі доріжки. Ступаючи по них, він подумки вертався до незабутніх щасливих днів дитинства, до тих років, коли, попри всі прикрощі, спричинені його сумнівним становищем у домі, відчував, як його тіло і душа ростуть і розвиваються на лоні щедрої та вільної природи. І вона, природа, здавалось, також пізнавала його, кликала його до себе, розкривала перед ним обійми. У своїй душі, розм'яклій від дитячих спогадів і кволості, Джек чув її тихий добрий голос: «Прийди до мене, бідний хлопчику, пригорнися до моїх грудей, де повільно й спокійно б'ється моє серце. Я обніму й вилікую тебе, сину. Лише я маю цілющі ліки від усіх ран, і той, хто йде до мене в пошуках ліків, уже зціляється...»
Вранці Шарлотта попрощалася з сином, і, невеличкий дім, відкривши усі вікна назустріч теплому повітрю, шурхотінню трохи занедбаного саду, духмяності дозрілих фруктів і осінніх квітів, маленький дім, у якому Джек обходив усі кімнати, час від часу нахиляючись, немов шукаючи у кожному куточку крихти свого давноминулого дитинства, вперше за всі роки відповідав – без всякої іронії – напису на фронтоні:
– Але ж це наклеп! Таж ти маєш право притягти до суду отого нікчему Гірша. Через нього я п'ять років був упевнений, що мій друг Джек – злодій!.. Яка ж бо паскуда!.. Він же навмисне прийшов до нас, щоб повідомити мені ту новину, то хіба не міг прийти іще раз, щоб спростувати наклеп, коли твоя невинність була визнана й підтверджена у найпохвальніших для тебе висловах. А покажи-но ще мені своє посвідчення.
– Візьміть, пане Рівалю.
– Чудово! Краще й не поправиш мимовільної помилки. Отой директор гарний чоловік... Я дуже задоволений. Мене так часто пекла думка, що мій учень став шахраєм... Страшно уявити, якби я випадково не зустрів тебе в Аршамбо, та думка ще роками не давала б мені спокою!
Лікар Ріваль і справді щойно зустрівся зі своїм давнім другом у лісниковій хатині.
Мешкаючи десять днів у Вільшанику, Джек, занурившись у глибоку тишу природи, впиваючись останніми погожими днями, вбираючи всіма порами тіла їхнє тепло, провадив, наче брахман, споглядальне життя: він виходив з дому лише для того, щоб піти в ліс і заглибитись у його животворний спокій. Дерева дарували йому свій сік, земля – свою силу, і часом, коли він стріпував головою, щоб пробудити заснулу думку, йому починало здаватися, що під цим ясним, глибоким і чистим небом, яке у м'якому промінні осіннього сонця розгортало над головою свою голубінь, він потроху вилюднюється, позбувається ґанджу каторжника й каліки.
Єдині живі душі, з котрими він спілкувався, були Аршамбо – про них у хлопця збереглися найкращі спогади. Лісникова дружина нагадувала йому про матір, якій так довго вірою й правдою служила ця жінка; а лісник, добродушний, мовчазний і дикуватий велетень, невіддільний, ніби фавн, від лісового життя, оживляв у Джековій пам'яті ті чудові корисні для здоров'я прогулянки лісом, у які вони не раз вирушали колись разом. Серед цих двох самітників Джек ніби знову переживав дитинство. Лісничиха купувала для нього хліб та харчі, і часто, коли йому було ліньки повертатися додому, він готував собі на їхньому вогнищі які-небудь нехитрі страви. Він довго сидів на лавочці поруч із лісником, курячи люльку. Ці люди ніколи ні про що не розпитували його. Поглядаючи на худого високого хлопця з нездоровим рум'янцем на вилицях, дядько Аршамбо тільки сумно похитував головою, так само сумно, як тоді, коли побачив буковий гай, на який напав довгоносик.