Того дня, прийшовши до своїх друзів, Джек застав лісника у ліжку – у нього був сильний напад суглобного ревматизму, що двічі або тричі на рік валив цього велетня з ніг, як грім валить на землю могутнє дерево. Біля його узголів'я стояв низенький чоловічок у довгому сюртуці, в кишені якого було напхано стільки газет і книжок, що коли чоловічок рухався, вони били його по ногах; він був простоволосий, з красивою непричесаною гривою на голові. То був лікар Ріваль.
Спочатку виникло замішання. Джек зніяковів, опинившись віч-на-віч із старим лікарем, чиї похмурі пророцтва він так і не забув. А Ріваль, бачачи Джекове збентеження, подумав, що хлопцеві соромно через його колишню крадіжку, і поводився дуже холодно. Та, незважаючи ні на що, його розчулила Джекова кволість. Вони разом вийшли з будинку і, розмовляючи, пішли пішки ще зеленими лісовими стежками додому. І отак, переходячи з однієї стежки на другу, з'ясовуючи то одну, то іншу незрозумілу обставину, вони, дійшовши до краю лісу, остаточно позбулися виниклого непорозуміння.
Ріваль невтомно перечитував ту сторінку посвідчення, де директор заводу констатував безпідставність висунутого проти Джека звинувачення, і його радості не було меж.
– От що, раз ти вже поселився у нашому краї, то, сподіваюся, ми з тобою частенько бачитимемось. Перш за все це конче потрібно. Вони відіслали тебе до лісу, як коня на вигін; але цього мало. Тобі треба лікуватися, ти потребуєш догляду, серйозного догляду, особливо в цю пору року. Етьйоль не Ніцца, дідько б його взяв!.. Пригадуєш, як ти охоче бував колись у нашому домі? Там усе лишилося, як було. Немає тільки моєї бідної жінки, її уже не докличешся. Чотири роки тому померла вона з туги та горя – так і не змогла поправитись після того нещастя. Слава богу, що я маю замість неї «малу», а то хтозна, що зі мною і сталося б. Сесіль веде книги, займається аптекою. Ото буде рада тебе побачити!.. Ну, то коли ти прийдеш?
Не знаючи, що відповісти, Джек завагався. І ніби вгадавши, про що думає хлопець, Ріваль, сміючись, додав:
– Знаєш, до дівчинки ти можеш іти без посвідчення, можеш не сумніватися, що вона й так радо зустріне тебе... Я не сказав їй жодного слова, ні їй, ні матері. Надто сильно вони любили тебе. Для них то була б дуже гірка новина... Між вами ніколи не пролягла тінь сумнівів чи неприязні... Тож приходь і нічого не бійся. Сьогодні я не запрошую тебе на вечерю – уже прохолодно. Тобі треба стерегтися туману. Але я розраховую, що завтра ти прийдеш до нас на обід. Обідаємо ми у той самий відомий тобі час: ополудні, годині десь о другій чи о третій, все залежить від того, скільки в мене візитів до хворих. Тепер у нас стало навіть гірше, ніж кілька років тому: мій клятий кінь на старість зробився ще забарнішим та норовистішим... У мене з ним що не день, то пригода... Дивись, ти вже прийшов; заходь швидше у дім... Не забудь: завтра ми на тебе чекаємо! А не прийдеш, то я приїду по тебе сам.
Зачиняючи за собою двері, повиті плющем, Джек перейнявся якимось незнаним іще почуттям: ніби повернувся з однієї з тих далеких прогулянок на лікаревій бричці, коли сидів між Рівалем і своєю маленькою подругою; ніби от-от він побачить матір, що готується разом з лісниковою дружиною накривати на стіл, тимчасом як він, «віршомаз», «працює» у башточці. Ілюзію доповнив бюст д'Аржантона; останній не взяли до Парижа через його завеликі розміри, отож він і далі здіймався посеред клумби, понурий, потемнілий, з іржавими потьоками, кидаючи тінь, що протягом дня рухалась навколо нього, як стрілка сонячного годинника.
Цілий вечір Джек просидів перед каміном, де палахкотіли сухі виноградні лози, – через роботу в кочегарні він зробився мерзлякуватим. Коли він змалку повертався із своїх прогулянок у лісі, за селом, спогади про них допомагали йому зносити тягар нудьги і тиранії, що гнітив усіх присутніх у домі. Так само трапилося й цього вечора: зустріч з лікарем Рівалем і кілька разів згадане в розмові ім'я Сесіль сповнили Джекове серце давно незнаним щастям, розвіяли самотність, викликали любі марева, які не полишали його навіть уві сні.