Маркіз де л'Епан?.. Але чи справді він маркіз? Можливо, то нові химери дрібної материної голівки, схибленої на гучних титулах вельмож? І ще одне: чи справді він помер? Чи не сказала йому мати це лише для того, щоб не червоніти перед сином, якщо його батько просто порвав з нею стосунки, кинув її? А раптом він ще живий і досить щедрий та великодушний, щоб спокутувати давній гріх і дати синові своє ім'я!..
«Джек, маркіз де л'Епан!»
Він подумки повторював цю фразу так, ніби титул маркіза наближав його до Сесіль. Бідний хлопчина ще не знав, що ніякі почесті та багатства, ніякі марноти світу не можуть так розчулити щире жіноче серце, розбудити в ньому всі скарби ніжності, як співчуття.
«Я напишу матері»,– думав він. Але те, про що він мав запитати у неї, було таким складним, заплутаним і делікатним, його так важко було висловити на папері, що він вирішив побачитися із Шарлоттою й зав'язати з нею одну з тих розмов, коли очі часом промовистіші, ніж слова, а мовчання красномовніше, ніж недомовки і зізнання. На біду, йому не вистачало грошей на залізничний квиток. Шарлотта мала надіслати певну суму, але, мабуть, забула.
«Ет! – подумав Джек. – Я добрався сюди пішки в одинадцять років, а тепер тим паче пройду цей шлях, хоч я ще й не зміцнів». На другий день він справді подолав той жахливий шлях, тепер він здався Джеку не таким страшним і довгим, зате іще похмурішим, ніж у дитинстві. Подібні враження – не дивина: порівнюючи спогади дитинства із враженнями, що виникають у тому віці, коли все зважується й обмірковується, людина часто зазнає розчарування. Дитина має у своїх очах немовби якийсь барвник, котрий не висихає, поки вона не позбудеться наївних поглядів на життя і світ; та в міру того, як вона росте, все, чим вона доти безмірно захоплювалась, поступово блякне. Поети – люди, які дивляться на світ дитячими очима.
Джек побачив знову те місце, де його розбудив потяг, ґратчасту хвіртку у Вільнев-Сен-Жоржі, біля якої вийшов був із карети, аби добряга картуз із навушниками повірив, що там живе його мати; побачив купу каміння над ровом, де спав, перелякавши його, якийсь, напевне, п'яний чоловік; підсліпуватий шинок, – бридкий притон, котрий не раз ввижався йому у кошмарних снах... На жаль, відтоді він надивився ще й не на такі притони. Тепер його не дивували зловісні лиця п'яних роботяг та волоцюг, які, тиняючись поблизу міських застав, колись навівали на нього жах; стикаючись з ними, він мимоволі думав, що якби отой маленький Джек устав раптом із праху й куряви шляху, яким прошкував тієї ночі квапливою й непевною ходою школяра-утікача, якби отой колишній Джек зустрів теперішнього, то налякався б, може, більше, ніж тоді, коли побачив страшного привида.
Він добрався до Парижа о першій годині дня, моросив похмурий холодний дощ, і Джек, усе ще перебуваючи в полоні спогадів та порівнюючи свої колишні враження з теперішніми, пригадував рожевий чарівний світанок, розкинуте над головою голубе травневе небо, на тлі якого в кінці тієї першої подорожі над ним схилялася люба мати, котра у сяйві своєї краси, немов архангел Михаїл, прогнала геть когорти похмурих нічних привидів. Та замість мисливського будиночка, замість Вільшаника, де його Іда весело співала серед квітів, він наштовхнувся у печеристій холодній підворітні «Огляду майбутніх поколінь» із д'Аржантоном. Той ішов у супроводі Моронваля, навантаженого коректурами журналу, та ескадрону невдах, котрі дорогою щось гаряче доводили одне одному, напевне, не закінчивши початої нагорі суперечки.
– Ти глянь, а ось і Джек, – кинув мулат.
Здригнувшись, віршомаз скинув голову. Глянувши на двох чоловіків, один з яких був вишукано одягнений, у дорогому костюмі, в рукавичках, випещений і ситий, ніби щойно встав із-за столу, а другий – знеможений, у куцій, потертій і промоклій оксамитовій куртці, ніхто і не подумав би, що цих людей пов'язують якісь узи. Саме цим і відзначаються сумнівні зв'язки: у них є ґандж, за яким завжди безпомилково можна пізнати сім'ї, в котрих волею випадку батько – тесля, дочка – графиня, а її брат – перукар з передмістя.
Джек подав д'Аржантонові руку, той недбало зволив простягти йому одного пальця і запитав, чи він здав уже кому-небудь в оренду Вільшаник.
– В яку оренду?.. – нічого не розуміючи, перепитав Джек.
– У звичайну... Побачивши тебе тут, я міг подумати тільки одне: будинок здано в оренду і ти змушений повернутися!
– Ні, – розгублено пробурмотів Джек. – Відтоді, як я там, ніхто й не навідувався.