– В такому разі чого ти тут опинився?
– Я прийшов до матері.
– Така забаганка з твого боку для мене не дивина. Шкода тільки, що на дорогу потрібні гроші.
– Я прийшов пішки...– промовив Джек просто, але з виглядом людини, впевненої у своїй правоті, і з гідністю, якої досі за ним не помічали.
– Он воно що!.. – протягло відповів д'Аржантон і, на хвилинку задумавшись, глузливо докинув:– Радий довідатись, що твої ноги у кращому стані, ніж руки.
– Краще не скажеш, – загиготів мулат.
Віршомаз скромно всміхнувся і, задоволений справленим враженням, пішов набережною, а за ним вервечкою подріботіла його улеслива свита.
Тиждень тому д'Аржантонові «нищівні слова» збайдужілий Джек пропустив би повз вуха, але з учорашнього дня він немов відродився. За кілька годин юнак став таким вразливим і гордим, що після почутої щойно образи ладен був так само пішки повернутися назад, навіть не побачившись з матір'ю, але йому конче треба було відбути з нею розмову. Отож він піднявся нагору.
У квартирі все було перевернуте догори дном. Оббивальники прилаштовували драпірування, розставляли лавки, ніби тут готувалися до вручення нагород. Того дня в д'Аржантоновому помешканні влаштовувався помпезний літературний вечір, на якому мали зібратися усі недолугі шанувальники муз; д'Аржантон саме тому й розлютився, побачивши сина Шарлотти. Та й вона була далека від захоплення. Коли Джек зайшов, його мати якраз грала роль господині, вкрай заклопотаної переобладнанням житла на театральну залу; вона обставляла маленькі вітальні, будуари і скрізь, навіть у нішах та вбиральнях, влаштовувала куточки для куріння.
– О, це ти, бідний синочку! Б'юсь об заклад, що ти з'явився по гроші. Мабуть, подумав, що я забула про тебе. Справа в тому, скажу тобі, що я збиралася передати їх тобі з Гіршем, котрий через два-три дні має намір їхати до Вільшаника, де провадитиме дуже цікаві досліди з ароматичними речовинами. Це новий метод лікування. Гірш його винайшов, прочитавши про щось подібне у якійсь перській книжці... Ось побачиш, яке це дивовижне відкриття!..
Вони стояли серед кімнати й стиха розмовляли, а навколо них снували найняті робітники, забиваючи у стіни цвяхи, пересовуючи меблі...
– Я хотів би дуже серйозно поговорити з тобою, мамо, – промовив Джек.
– О Боже, про що?.. Що сталося?.. Ти ж знаєш, що серйозні речі не для мене... До того ж сам бачиш: у нас сьогодні все догори дном: незабаром урочистий вечір... 0!.. Це буде надзвичайний вечір!.. Ми розіслали п'ятсот запрошень!.. Я не пропоную тобі лишитися, сам розумієш... По-перше, це буде для тебе нецікаво... Гаразд, якщо ти наполягаєш, ходімо ось сюди, на терасу... Я там опорядила місце для курців; зараз побачиш, як там затишно.
І Шарлотта пропустила сина на веранду під цинковим дашком, обтягненим знизу смугастим тиком. Там стояли диван і жардиньєрка, висіла люстра, але при денному світлі, під шум дощу, що заволік тьмяний обрій і заховав мокрі береги Сени, усе це мало досить невеселий вигляд.
Джекові було не по собі. Він думав: «Краще б я написав...» і не знав, з чого почати розмову.
– То що там сталося? – запитала Шарлотта, підперши підборіддя в красивій позі жінки, що дуже уважно слухає.
Джек ще хвилину повагався, як вагаються, перш ніж поставити важкий тягар на етажерку для дрібничок і прикрас, бо те, що він мав сказати, йому самому здавалося надто обтяжливим для легковажної голівки, що схилилася до нього.
– Я хотів би... Я хотів би поговорити про свого батька.
У Шарлотти мало не вирвалося: «Що це ти придумав?»
І якщо Джекова мати й не вимовила цих слів, вони відверто й недвозначно відбилися на її обличчі, де промайнуло і невдоволення, і здивування, і навіть страх.
– Усе це дуже сумно, синочку, та, зрештою, хоч як це тяжко, я розумію твою цікавість і готова вдовольнити її. А втім, – урочисто додала вона, – я давно вирішила від крити таємницю твого народження, коли тобі виповниться двадцять років.
Тепер уже Джек здивовано подивився на матір.
Значить, вона забула, що три місяці тому вже відкрила йому ту таємницю? Проте він стримався і не прохопився жодним словом. Так навіть краще: можна буде порівняти те, що вона скаже зараз, із тим, що казала раніше. Адже він так добре її знав!
– Чи правда, що мій батько був шляхетного походження? – не зволікаючи, запитав Джек.
– Найшляхетнішого, сину.
– Маркіз?
– Ні, лише барон.
– А я думав... Ти мені казала...
– Ні, ні! Маркізами були Булаки старшої гілки,
– Тобто він був родичем тих Булаків?