Джека переповнює таке незмірне безхмарне щастя, що йому здаються зайвими будь-які слова; приплющивши повіки, він дивиться на дорогу йому істоту, на голку, якою спритно орудує Сесіль, слухає, як скрипить у її руці перо по лінованому папері бухгалтерських книг, і йому нічого більше не треба.
– Ох і дід! Я впевнена, що він приховує від мене половину своїх викликів... Учора він аж двічі проговорився. То доводив мені, що не заходив до Гудлу, а за хвилину повідомив, що його дружина почуває себе уже трохи краще... Адже ви це помітили, чи не так, Джеку?..
– Ви щось сказали? – стрепенувся хлопець.
Він не почув. Він тільки зачаровано дивився на Сесіль, завжди просту, урівноважену й граціозну, без дитячих вибриків та напускної пустотливості тих дівчат, котрі, знаючи, що пустотливість приваблює, часто не знають міри і викликають лише роздратування. Вона – сама серйозність, в ній усе глибоке. У її голосі бринять глибокі роздуми, очі вбирають і бережуть світло. Помітно, що її душі чужа приземленість, вона прагне високості і далини. А слова – ота розмінна, зношена, стерта монета – у Сесіль неждано вражають свіжістю; так іноді буває, коли посередні вірші кладуть на музику, і їх огортає чарівна мелодія Генделя чи Палестріни. Досить було Сесіль промовити: «Джеку, друже мій»,– і йому здавалося, що ніхто так досі не звертався до нього, а на її «прощавайте» його серце стискалося так тужливо, ніби він розлучається з нею .назавжди. От до якої міри в устах цієї ясноокої й розважливої дівчини все набувало виняткового змісту. Перебуваючи у тому стані, коли людина, одужуючи, ще вкрай слабка і така чутлива, що відчуває найменший протяг так само, як і тепло навіть несміливого сонячного промінчика, Джек надзвичайно гостро відчував чарівливість юної Рівалевої онуки.
О незрівнянні, чудові дні, проведені в благословенному домі, де все робилося для якнайшвидшого його одужання! «Аптека», простора, майже гола кімната, де тільки попід стінами стояли високі шафи з нефарбованого дерева, була з південного боку будинку; її вікна, завішені мусліновими шторами, виходили на кінець сільської вулиці, за якою аж до обрію тяглися скошені поля. Ця кімната з легким цілющим духом сухого лікарського зілля, зібраного в пору буйного квітіння, навіювала Джеку здоровий спокій. Дещо приглушена, пом'якшена, благодійна природа обступала його з усіх боків і п'янила тонкими пахощами. Вони воскрешали в Джековій пам'яті жеботіння струмків, а завдяки цілющим запахам золототисячників, зірваних біля підніжжя віковічних дубів, над юнаком схилялося зелене шатро лісу.
У міру того як до Джека поверталася сила, він потроху пробував читати. Хлопець гортав старі книжки із лікаревої бібліотеки, і коли йому траплялися підручники його дитинства, він, перечитуючи їх, переконувався, що тепер усе розуміє набагато краще. Сесіль займалася своїми звичними справами; лікаря цілі дні не бувало дома, і юнак та дівчина весь час проводили наодинці під наглядом молоденької служниці. Тож не дивно, що по селу поповзли пересуди і місцеві святенниці обурювалися: де це бачено, що дорослий хлопець з ранку до ночі товчеться в домі вродливої дівчини. Звичайно, якби була жива пані Ріваль, вона цього не допустила б, а що ти візьмеш з лікаря, який сам як дитина серед отих двох дітей? А втім, хто його знає? Може, і в того добряги лікаря було щось на умі?
Тим часом д'Аржантон, довідавшись, що Джек живе в Рівалів, сприйняв це як особисту образу. «Не годиться жити тобі в чужому домі, – писала Шарлотта синові. – Що про нас думатимуть люди?.. Ще скажуть, ніби ми не маємо коштів на твоє лікування. Ти цим ніби докоряєш нам...»
Перший лист не вплинув, і віршомаз написав другого листа власноручно. ВЛАСНОРУЧНО:
«Я послав Гірша, щоб він тебе вилікував, та, знехтувавши освіченістю нашого друга, ти віддав перевагу невігластву сільського фельдшера. Дай боже, щоб тобі не стало гірше. Та все ж, оскільки ти вже на ногах, даю тобі два дні для повернення у Вільшаник. Якщо через два дні ти не повернешся, я розглядатиму твою поведінку як відвертий бунт проти мене особисто, і будь-які стосунки між нами припиняються. Хто має вуха, нехай прислухається!»
Але Джек і після цього не зрушив з місця, і тоді до сина прибула Шарлотта. Нап'явши на лице бундючну маску, вона з'явилася з повною сумочкою шоколаду, щоб мати що погризти у дорозі, і цілим оберемком завчених напам'ять фраз, підказаних її «митцем». Ріваль зустрів її внизу і, незважаючи на підкреслену стриманість дами, котра пихато закопилила повненькі губи й на превелику силу стримувала своє базікання, він без зайвих слів її заявив: