Та зрештою обох їх усе ж таки зморила втома, і вони сіли на узліссі переліска, де ще не відцвів рожевий вереск, що шелестів своєю уже висохлою зеленню...
І що ж тоді?
Не сумнівайтесь, вони нічого не сказали одне одному, їхнє кохання було не з тих, що квапиться якомога швидше вилитися у словах.
Тим часом вкрадливий, п'янкий, запашний вечір накинув таємниче укривало на найкращу з їхніх мрій, а осінні ранні сутінки надали їй чарівної інтимності, запаливши на обрії там і сям вікна у невидимих хатинах, і ті вогники навівали думки про повернення до жител, де чекають рідні, любі серцю люди.
Вітер свіжішав, і Сесіль наполягла, щоб Джек закутав горло відлогою вовняної накидки, яку вона взяла з собою. Від м'якої теплої тканини йшов ледь відчутний ніжний запах доглянутих жіночих кіс, і її дотик був, мов ніжні пестощі, через які схвильований закоханий юнак аж зблід.
– Що з вами, Джеку?.. Вам погано?
– О ні, Сесіль!.. Мені ніколи ще не було так добре!..
Сесіль взяла його за руку, а коли спробувала забрати її, Джек затримав її вузьку руку у своїй долоні, і на якийсь час вони, притихлі, завмерли так із переплетеними пальцями.
Оце й усе, що трапилося.
Лікар приїхав щойно перед тим, як вони спустилися до ферми. У дворі чути було його щирий добрий голос і стукіт брички, з якої випрягали його коня. Свіжі осінні вечори таять у собі ту своєрідну поезію, якою всмак натішилися Сесіль та Джек, зайшовши до низької кімнати, де палало вогнище й готувалася вечеря. Домоткана скатертина, розмальовані квітками полив'яні тарілки, приємний запах свіжих сільських страв – усе надавало особливих барв нехитрому застіллю, де на десерт було виставлено цілі гори щойно зібраного винограду, і всі смакували витримане та свіже вино, котре господарі щедро носили з власного погреба. Джек, надто поглинутий присутністю Сесіль, яку посадили поруч з ним, виявляв навіть не байдужість, а зневагу до запорошених пляшок, добутих із погреба. Зате лікар вельми цінував добрий звичай відзначати збір винограду; так цінував, що його онука тихо встала, веліла запрягати коня й одягла пальто, – отож добряга Ріваль, побачивши, що вона готова до від'їзду, встав із-за столу, лишивши недопиту склянку, чим викликав обурення господарів, сів на бричку і взяв до рук віжки.
І знову, як колись, вони верталися додому втрьох, їдучи безлюдними полями, хоча тепер їм було тісніше в бричці, котра скрипіла на дорогах усіма своїми вщент зношеними ресорами – як-не-як, вона не виросла. А втім, оте поскрипування не порушувало чарів від поїздки; з небес на них дивилися численні в цю осінню пору зорі, що мерехтіли, мов завислий у холодному повітрі золотий дощ. Вони їхали повз парки з кам'яними огорожами, над якими, зачіпаючи подорожніх, нависали віти дерев; у глибині тих парків де-не-де виднівся загадковий старий будиночок із зачиненими віконницями, котрі немов приховували в темряві своє минуле. З другого боку дороги текла Сена, на березі якої проглядали тільки будиночки доглядачів шлюзів, а за течією пливли довгі плоти і баржі, чиї вогні запалені на носі й на кормі, тихо мерехтіли, відбиваючись у хвилях.
– Джек, тобі не холодно?.. – питав лікар.
Та хіба могло йому бути холодно? Адже його гріла велика з китицями шаль Сесіль, а його спогади були ясними, сонячними!..
Як шкода, що такі чарівні дні не безконечні! Чому життя нас позбавляє наших снів? Тепер Джек знав, що він кохає Сесіль, але знав також, що його кохання таїть у собі багато випробувань для них обох. Сесіль стояла набагато вище від нього, і хоч він дуже змінився б, живучи поруч із нею, очистився б від своєї грубої кори, він почував себе не гідним прекрасної феї, котра цілком змінила його єство. Залишаючись наодинці з дівчиною, він бентежився самої думки про те, що вона може здогадатися про його любов.
До Джека поверталося здоров'я, і, крім усього іншого, йому ставало соромно й далі бити байдики, годинами просиджуючи в «аптеці». Сесіль така працьовита! Що вона подумає про нього, якщо він без кінця сидітиме склавши руки? Він будь-що мусить їхати від них.
І от якогось ранку він зайшов до кімнати лікаря Ріваля, щоб подякувати йому й повідомити про своє рішення.
– Ти маєш рацію, – сказав йому добряга-лікар. – Ти поздоровшав, зміцнів, потрібно працювати... Із твоїм посвідченням тобі неважко буде знайти роботу.