На хвилину обидва змовкли. Джек був схвильований, і, крім того, його трохи бентежив пильний Рівалів погляд.
– Ти більше нічого не хочеш мені сказати? – несподівано запитав лікар.
Зніяковівши й зашарівшись, Джек відповів:
– Та ні, пане Рівалю.
– Он як!.. А я по простоті душевній думав, що коли хтось закоханий у гарненьку славну дівчинку, якій дід заміняє батька, то саме в нього й просять її руки.
Джек замість відповіді затулив обличчя руками.
– Чого ти плачеш, Джеку? Ти ж бачиш, що усе не так-то й погано, коли я перший завів про це мову.
– Та чи ж можливо це, пане Рівалю? Такий нещасний робітник, як я!..
– А ти працюй і постарайся вибитися в люди... Якщо хочеш, я тебе навчу, яким тобі йти шляхом.
– Але це ще не все... Це ще не все... Вам невідоме найстрашніше. Я.. Я...
– Я знаю, ти байстрюк, – незворушно відповів лікар. – Ну то й що? Вона також... байстрючка, і її народження пов'язане із дечим ще страшнішим... Підійди до мене ближче, сину, і послухай...
Вони сиділи в лікаревому кабінеті. У вікні виднівся чудовий осінній краєвид, сільські дороги, обсаджені уже безлистими деревами, а вдалині – старе кладовище, де вже років п'ятнадцять не ховали небіжчиків; за високими буйними бур'янами майже не видно було вічнозелених тисів, а хрести на могилах поперекошувалися, – могильна земля западає швидше, ніж будь-яка інша.
– Ти ніколи там не бував? – запитав старий лікар Джека, вказуючи на старе кладовище...– Ти міг би побачити там у кущах ожини велику мармурову плиту, на якій викарбуване єдине слово: «Мадлен». Там поховано мою дочку, матір Сесіль. Вона заповіла, щоб її поховали окремо від нас усіх і щоб на могильній плиті було викарбуване тільки її ім'я, вважаючи, що вона не гідна носити прізвище батька й матері... Дорога моя донечка! Вона була така чесна та горда!.. І ніщо не могло змінити її непорушної ухвали. Можеш собі уявити, як нам було тяжко втратити її зовсім молодою, двадцятирічною, та ще й усвідомлювати, що вона спочиватиме вічним сном сама, вдалині від нас усіх! Але остання воля небіжчиків непорушна. І, виконуючи її, ми ніби допомагаємо їм і після смерті не покидати нас. Ось чому наша дочка зосталася на тому кладовищі в самотині, як того й хотіла. А проте, вона нічим не заслужила посмертного вигнання, і якщо хто й мав бути покараний, то тільки я, старий дурень: причиною нашого страшного нещастя була моя вічна непоясненна довірливість і легковажність.
Якось, вісімнадцять років тому, також в листопаді, за мною прислали: під час великого полювання, що їх влаштовують у Сенарському бору двічі-тричі на рік, сталася нещаслива пригода. Під час облави на звірів у метушні хтось засадив у ногу одного з мисливців цілий заряд із рушниці системи Лефоше. Я застав пораненого у будиночку Аршамбо, куди його принесли з лісу і вклали на ліжко. То був вродливий молодий чоловік років тридцяти, міцний, білявий, з великуватою головою і густими віями над ясними очима, такими очима, які бувають лише у жителів Півночі, – в них ніби світиться крижана голубінь. Він мужньо переніс операцію, хоча мені довелося витягувати з тіла дробинку за дробинкою, а потім подякував мені правильною французькою мовою, в якій лише вчувався співучий м'який акцент. Перевозити його було небезпечно, і тому я й далі лікував його в будиночку лісника. Я довідався, що він росіянин і належить до вельможного роду. «Граф Надін» – так називали його інші мисливці.
Хоч рана була небезпечною, Надін завдяки молодості і здоров'ю, а також завдяки доброму догляду тітки Аршамбо швидко одужував. Але йому ще важко було ходити, і я іноді думав, що він, мабуть, страждає через свою самотність; що молодій людині, звиклій до розкошів і світського товариства, одужуючи, тяжко цілу зиму перебувати в лісовій глушині, де тільки й світа, що навислі над будинком віти дерев, і де, крім нерозлучного з люлькою мовчазного лісника Аршамбо, ні з ким навіть словом перекинутися. Отож я часто заїздив за ним бричкою, провідавши своїх хворих, запрошував на вечерю, а іноді, в негоду, він навіть залишався в нас ночувати.
Не кривитиму душею, я його, клятого розбишаку, просто обожнював. Не знаю, де він навчився усього того, що знав, але знав він усе на світі. Він плавав на кораблях, служив на флоті, здійснив навколосвітню подорож, тямив і у військовій, і в морській справі. Дружині він давав лікарські рецепти, що застосовуються в нього на батьківщині, дочку навчав українських пісень. Він нас усіх зачарував, особливо мене, і ввечері, трясучись у бричці під холодним дощем та пронизливим вітром, я радісно думав, що знову застану його біля каміна в своєму домі, і подумки уже не відмежовував його від рідних мені людей, котрі чекали на мене темної ночі у кінці шляху. Дружина трохи стриманіше ставилася до нього, та оскільки вона була взагалі недовірлива і підтримувала в собі цю природжену рису, протиставляючи її моїй легковажності, я не надавав цьому ніякого значення.