А тим часом наш хворий почував себе щораз краще і вже міг би добути зиму в Парижі, проте нікуди не їхав. йому, здається, сподобалося в нашому краї, щось його тут утримувало. Але що? Та я про це й не задумувався.
Аж ось якось дружина каже:
«Послухай, Рівалю! Нехай цей Надін або освідчиться, або не приходить до нас так часто: по селу вже ходять плітки про Мадлен».
«Про Мадлен?.. Ото вигадали! Що за безглуздя!..»
А я, простак, думав, що граф не їде з Етьйоля заради мене, аби щовечора пограти зі мною в дурня та побалакати про морські подорожі за склянкою грогу. Ну й телепень же я! Варто було глянути на дочку, коли він заходив до нашого дому, звернути увагу на те, як вона міниться на лиці, як низько схиляється над вишиванням і не проронить і слова, поки він у кімнаті, як, чекаючи його, виглядає у вікно... Та найгірше бачить той, хто не хоче нічого бачити. А я якраз нічогісінько не хотів бачити. Однак від правди нікуди подітися, – Мадлен зізналась матері, що вони кохають одне одного. Я негайно пішов до графа, твердо вирішивши з'ясувати, які в нього наміри.
Він і справді в усьому зізнався, до того ж так прямо й відверто, що розвіяв усі мої сумніви. Він, мовляв, покохав мою дочку і просить у мене її руки, не приховуючи, що його рідні через кастові забобони не даватимуть згоди на їхній шлюб. І додав, що він уже в тому віці, коли не обов'язково просити батьківської згоди, до того ж його власна маєтність разом із посагом, що я дам за Мадлен, цілком достатня, щоб забезпечити сім'ю. Коли б він був дуже багатим, це мене налякало б, але, довідавшись про його незначні статки, я аж ожив. До того ж мене підкупили покладистість цього аристократа, легкість, з якою він вирішував і влаштовував усі свої справи; здавалося, він ладен був, заплющивши очі, підписати будь-який документ. Одне слово, ми ще не знали, хто він і що, а Надін уже переселився до нашого дому на правах майбутнього зятя. Мені й самому дошкуляла така надмірна поквапливість – щось у всьому тому було не так, – але від доччиного щастя в мене замакітрилася голова, і коли мати казала: «Треба навести довідки про нього і його минуле, ми не можемо віддати дочку хтозна за кого»,– я кепкував з неї та її вічних страхів. Я так вірив своєму улюбленцеві! Проте якось я завів про нього мову з паном де В'євілем, головним серед тих, хто влаштовував полювання у лісі.
«Повірте, дорогий мій Рівалю, – сказав він мені. – Я не знаю, хто такий граф Надін. Він справив на мене враження чудового хлопця. Мені відомо, що він носить гучне ім'я і що він добре вихований. Цього цілком достатньо, щоб вирушити разом на полювання. Але, ясна річ, коли б мені довелося видавати заміж за нього рідну дочку, я копнув би трішечки глибше. На вашому місці я звернувся б до російського посольства. Вони повинні мати всі необхідні відомості».
Може, ти думаєш, дорогий Джеку, що після тієї розмови я все покинув і помчав до посольства? Уяви собі, ні! Я був надто безтурботним, надто неповоротким. Я ніколи в житті не робив того, що хотів, мені завжди бракувало часу. Не знаю, чи то я марную його, чи розтринькую, але хоч би в якому віці довелося мені померти, все одно виявиться, що я не зробив і половини того, що мав зробити. Дружина все допікала мені за ті кляті довідки, і скінчилося тим, що я їй збрехав:
«Так, так, їздив уже... Чудові відомості... Їм ціни немає, тим графам Надін...» Пізніше я не раз пригадував, який , дивний вигляд бував у шахрая щоразу, коли йому здавалося, що я їду до Парижа або повертаюся звідти, але тоді я не надавав цьому значення, мене цілком полонили райдужні плани на майбутнє, якими тішилися сяючі щастям діти. Три місяці вони мали намір жити з нами, а решту часу – в Петербурзі, де Надіну пропонували високу посаду в урядовій установі. Навіть моя бідна дружина зрештою стала разом з усіма радіти й вірити, що все складається якнайкраще.
Кінець зими минув у всіляких переговорах та безперервному листуванні. Графові документи все ще не прибували, його батьки рішуче відмовлялись дати згоду на одруження, а тим часом закохані дедалі більше зближувалися, і їхня близькість зайшла так далеко, що я часом стурбовано думав: «А раптом документи не прийдуть?..» Але все ж таки вони нарешті прийшли – цілий пакет паперів, густо списаних якимись незрозумілими ієрогліфами: свідоцтво про народження, про хрещення, про звільнення від військової служби. Найбільше нас розважав папір, де ціла сторінка була списана титулами, прізвищами й іменами нареченого: Іванович, Миколайович, Степанович, – весь його родовід, у якому з кожним поколінням подовжувалось його прізвище.