Проте мене все ж таки лякало майбутнє Сесіль. Моя онука не могла не довідатись коли-небудь про своє й наше горе. Настає час, коли доводиться звертатись до метричних записів, що зберігаються в мерії, а в етьйольських книгах поряд з її ім'ям є прикра приписка: «Батько невідомий». Одруження Сесіль навівало нам страх. Що станеться, якщо вона закохається в юнака, котрий, дізнавшись правду, відмовиться від її руки, не захоче одружуватися з незаконнонародженою дівчиною, дочкою фальшивомонетника?
«Крім нас, вона нікого не любитиме. Вона не виходитиме заміж»,– казала її бабуся.
Та чи ж це можливо? А коли нас не стане? Як сумно й небезпечно для такої красуні лишитись одинокій, без захисника! Але що ж робити? Де ти знайдеш для дівчини з такою незвичайною долею подібну до неї людину? Де знайти їй пару? Звичайно ж, не на селі: тут кожна сім'я як на долоні, кожен усе про всіх знає, всі підглядають одне за одним і судять одне одного... В Парижі ми не мали знайомств, до того ж – то безодня, вир... І саме тоді до нас приїхала твоя мати. Всі думали, що вона замужем за д'Аржантоном, але коли я став навідуватись до них, тітонька Аршамбо під великим секретом повідомила мені, що їхній шлюб – незаконний. Це було для мене прозрінням. Побачивши тебе, я подумав: «Ось майбутній чоловік для Сесіль». І відтоді я почав ставитися до тебе, як до свого онука. Почав виховувати, навчати тебе...
І коли після занять із тобою я бачив, як ви весело й мирно граєтесь десь у куточку аптеки (ти вже був більший і дужчий за неї, зате вона – розважливіша від тебе), мою душу сповнювало хвилювання, і я ніжно й співчутливо дивився, як між вами зароджується ще дитяча приязнь, як ви тягнетеся одне до одного. І що більше Сесіль відкривала перед тобою свою маленьку щиру душу, що більше розвивався твій розум, спраглий знань і всього прекрасного та величного, то більше я пишався вами і радів своєму потаємному задуму. Подумки я вже все спланував. Я уявляв, як у двадцять років ви підійдете до мене і скажете:
«Дідусю, ми любимо одне одного».
А я відповів би вам:
«Я в цьому не сумніваюся. Ви повинні любити одне одного дуже сильно, мої бідні, знедолені діти, бо кожен з вас має бути для іншого найдорожчою людиною в житті».
Ось чому я так розгнівався, коли отой чоловік задумав зробити з тебе робітника. Мені здавалося, що в мене відбирають мою власну дитину, майбутнього чоловіка моєї маленької Сесіль. Весь мій чудовий план розлітався в друзки разом із твоїм благополуччям. Як я проклинав отих навіжених людців з усіма їхніми «добрими» намірами! Проте в мене жевріла одна невеличка надія. Я себе переконував: «Тяжкі випробування на початку життя часто загартовують людину. Якщо Джек поборе тугу, багато читатиме і, працюючи руками, не дасть закостеніти своєму мозку, він буде гідний дружини, яку я для нього готую». Твої лагідні щирі листи зміцнювали мої надії. Ми їх читали гуртом – і я, і Сесіль – та щодня згадували тебе.
І раптом ота новина про крадіжку. Ох, друже мій, мене тоді опанував жах. Як я лютував на безхарактерність твоєї матері, на жорстокість отого недолюдка, що знівечив тобі життя, штовхнувши на лихий шлях. Проте я шанував приязнь і ніжність до тебе в серці моєї онуки. Мені не вистачало духу розчарувати її; я волів почекати, поки вона подорослішає, порозумнішає, щоб мати змогу перенести своє перше розчарування... До того ж я добре знав на прикладі її матері, що бувають такі натури, у яких почуття пускають дуже міцні корені, тим міцніші, чим дужче намагаються вирвати їх із серця. Я відчував, що ти змалечку запав у маленьке серденько моєї онуки, і лише розраховував, що тебе витіснить звідти час, забуття... Але ні! Вона не забула тебе. Я переконався в цьому того дня, ч коли, побачивши тебе у лісника, сказав Сесіль, що наступного ранку ти прийдеш до нас у гості. Якби ти бачив, як засяяли в неї очі, з яким завзяттям вона трудилася цілий день! У неї це найперша ознака: чим схвильованіша вона, тим із більшим запалом береться за різну роботу, ніби її серце стишується тільки тоді, коли вона шиє або пише.