Ні. Ніхто не приходив.
І чого вони там чекають?
Та згодом Моронваль збагнув, що його пошито в дурні, і тоді цей від природи запальний, але безвольний креол скоро занепав духом і опустився. Вихованці лишилися фактично без нагляду. В пансіоні пильнували тільки за тим, щоб вони рано вкладалися спати, аби не палити зайвих дров і гасу, – більше нічого від них не вимагалося.
Їхній день складався з уроків, безсистемних, невизначених, залежних від примх директора всіляких особистих доручень, якими він завантажував дітей.
Спочатку старші учні відвідували ліцей. Згодом цю статтю витрат скасували, залишивши її, однак, у рахунках за кожен триместр.
Хіба приватні учителі не могли взяти на себе рутину університетського викладання? Отож Моронваль скликав до себе своїх давніх знайомих, з якими заприятелював, вештаючись по кав'ярнях: медика без диплома, поета без видавця, співака без ангажементу – покидьків, пустоцвітів, невдах, лютих, як і він сам, на суспільство, яке не визнало їхніх талантів. Чи помічали ви, як шукають один одного в Парижі такі людці, як вони тягнуться один до одного, гуртуються, розтроюджують один в одному свої нарікання, свої вимоги, своє нікчемне й безплідне марнославство? Повнячись у душі зневагою до таких, як сам, кожен з них лестить і палить фіміам будь-кому із своєї компанії, поза якою життя для них – порожнеча.
Судіть самі, якими були уроки таких учителів, уроки, за які їм майже не платили і більша частина яких минала в розмовах за кухлем пива, у хмарах тютюнового диму, такого густого, що незабаром співрозмовник майже не бачив і не чув співрозмовника. Кожен говорив якомога гучніше, намагаючись перекричати інших; пережовуючи свої куці убогі думки, вони доводили їх до абсурду; їхня мова була пересипана особливим мистецьким, науковим і літературним жаргоном, але оті високі матерії розтягувалися, спотворювались, рвались па шмаття, розповзалися, як дорогі тканини від їдких кислот.
А «діти півдня»? Як їм велося серед такого безладдя?
Лише пані Моронваль, яка зберегла добрі традиції пансіону своїх сестер, ставилася серйозно до власних обов'язків, але латання одягу, кухня і турботи про великий навчальний заклад, який перебував у стані занепаду, поглинали добру половину її часу.
Треба було пильнувати, аби бодай форма вихованців на вихід у місто була в пристойному стані, – діти дуже пишалися своїми мундирами, які всі без винятку були розшиті галунами до самих ліктів. У гімназії Моронваля, як ото в деяких арміях Південної Америки, були тільки сержанти, і для дітей це була єдина маленька розрада серед знегод їхнього животіння вдалині від рідного краю під гнітом знущань власника пансіону.
Справді, мулат з ними не панькався! Кілька днів на початку триместру, коли його каса поповнювалася, він ще інколи посміхався, але решту часу зловтішно мстився на своїх чорношкірих учнях за те, що і в його судинах тече негритянська кров.
Лють креола довершила те, чому поклала початок його недбалість.
Незабаром кілька опікунів – судновласників, торгових агентів – зжахнулися від «досконалого виховання» в гімназії Моронваля. Кількох учнів забрали з пансіону. З п'ятнадцяти «дітей півдня» лишилося тільки восьмеро.
«Кількість учнів обмежена»,– повідомлялося у проспекті. Тільки ця фраза там і відповідала дійсності.
Похмура нудьга витала над цим великим невлаштованим закладом, якому загрожував навіть опис майна, коли раптом у супроводі Констан з'явився маленький Джек.
Звісно, плата, внесена наперед за триместр, не була хтозна-якими грішми, але Моронваль швидко збагнув, який зиск можна мати із становища нового учня та його дивної матері, чию вдачу він вгадував, ще не познайомившись з нею.
Отож цього дня настало коротке затишшя в нападах мулатової жорстокості й люті. На честь новенького влаштували святковий обід, на якому були присутні усі вчителі, а «дітям півдня» навіть налили по краплині вина, чого не траплялося дуже давно.
Якщо гімназія Моронваля існує й досі, а я гадаю, що так воно й є, то мушу вказати санітарному нагляду на шкільну спальню цього шанованого підприємства, як на найшкідливіше для здоров'я, найдиковинніше і найвогкіше місце, де будь-коли вкладали спати дітей.
Уявіть собі довгу одноповерхову будівлю без вікон, куди світло пробивається лише згори крізь засклені отвори в стелі, а всі стіни й повітря просякли стійким духом колодію й ефіру, що їх колись застосовували при виготовленні фотографій.
Та хитра будівля стояла у глибині звичайного паризького саду поряд з повитим плющем високим похмурим і німим муром, попід яким у затінку не виводилась пліснява.