– Он як... У такому разі нам не по дорозі...– засмучено пробурмотів торговець капелюхами.
Джек засміявся й пояснив, що візьме шлюб лише через чотири роки, та й то якщо весь час буде трудитися не розгинаючись.
– Тоді згода. Будете нам компаньйоном, надійним, справжнім компаньйоном... От пощастило, що ми зустрілися!.. Як подумаю: не вирішив би я замовити малому черевички... Тс-с-с!.. Увага!.. Пані Вебер іде додому. Ото сміху буде!..
Почулися чоловічі кроки, поквапливі й важкі, аж заскрипіли сходи і поруччя. Хлопчик, певне, їх почув і замукав, наче теля, стукаючи накривками від каструль.
– Іду, йду, мій маленький!.. Не плач, голубчику!.. – загукала ще з кінця коридору рознощиця хліба.
– Слухайте уважно...– прошепотів Белізер.
Почулося, як відчинилися двері, а потім пролунав радісний вигук і веселий молодий сміх. Белізерове лице побрижилося зморшками щирої втіхи.
Через тонкі простінки в будинку той веселий жіночий сміх лунав на цілий поверх; нарешті він наблизився до дверей наших друзів, і на порозі Белізерової мансарди виросла висока, добре збита жінка років тридцяти – тридцяти п'яти. Довгий синій фартух з нагрудником, у яких робітниці розносять хліб, щоб не забруднюватися борошном, підкреслював її міцний, але красивий жіночий стан.
– Ох і витівник же ви!.. – гукнула жінка, заходячи в кімнату з дитиною на руках. – Це ви таке придумали?..
Тільки подивіться, як гарно моєму хлопчикові у цій взувачці!..
Вона сміялася й сміялася, а у очах блищали дві сльозинки.
– От хитра, еге ж? – і собі корчився зо сміху Белізер. – І як вона додумалась, що це моя робота?
Коли веселощі трохи вляглися, пані Вебер сіла до столу й налила кави у щось подібне до слоїка з-під гірчиці. Белізер відрекомендував їй Джека як майбутнього компаньйона. Мушу сказати, що спочатку вона поставилася до цієї новини досить-таки стримано, але придивившись до претендента на вельми високий пост, та ще й довідавшись, що Белізер знайомий з новим гостем уже десять років і що перед нею герой славетної пригоди з шинкою, про яку Белізер їй вуха протуркотів, жінка довірливіше подивилися на Джека і для знайомства подала йому нарешті руку.
– Добре, бачу, цього разу Белізер не помилився... Ви ж бо його знаєте, він таке теля Боже... Тут уже перебувало з півдюжини так званих компаньйонів, і найкращий з них не вартий мотузки, на якій їх треба було б повісити. Дурний та добрий – гірший від злодія. Якби я розказала вам про всі його поневіряння через родичів! Він там був за худобину, годував усю сім'ю, а замість дяки з нього тільки знущалися.
– Не треба, пані Вебер!.. – запротестував добряга Белізер, він не любив, коли казали щось погане про його родичів.
– Що – «пані Вебер»? Треба ж пояснити майбутньому компаньйону, чого я розлучила вас із усім тим кодлом. А то він ще подумає, ніби я за себе дбала, як трапляється – чого гріха таїти! – серед жінок. Самі подумайте, чи вам не ліпше стало відтоді, як ви відокремились і хоча б трохи заробляєте на себе?..
І, звертаючись до Джека, вона повела далі:
– Тільки даремно я стараюся! Вони до нього посилають малечу, а її там ціла купа: усі з кучериками та з такими загребущими руками, як у старого юди - Белізера.
Приходять сюди, коли мене нема вдома, і не було випадку, щоб чого-небудь не поцупили. Я вам кажу усе це, Джеку, аби ви мені допомогли хоч трохи захистити цього добросердого лобуря і від інших, і від самого себе.
– Ви можете цілком покластися на мене, пані Вебер.
Потім стали думати, як прилаштувати пожильця. Домовились, що хлопець житиме із Белізером і спатиме в ї першій кімнаті на розкладному ліжку. Столування буде і спільним, а за харчі й житло Джек платитиме в суботу. Після весілля треба буде пошукати більшу квартиру і, звичайно, ближче до заводу Ессендеків.
Поки обмірковували ці важливі для всіх питання, син пані Вебер заснув у неї на руках, вона його поклала і стала готувати постіль для нового пожильця, прибирати на столі та мити посуд. Белізер узявся шити капелюхи, а Джек, не гаючи й хвилини, виклав лікареві книжки в куточку на грубо збитий буфет, щоб швидше призвичаїтися до свого помешкання і зразу взятися до діла так само, як і його працьовиті нові друзі.
Ще декілька днів тому, будучи в Етьйолі, Джек не повірив би, коли б йому сказали, що він із запалом, не почуваючи приниження чи втоми, повернеться до робітничого життя, у заводське пекло. Але все трапилося саме так. Звичайно, він повинен був пройти ще раз через усі кола того пекла, зате в кінці дороги його терпляче ждала Еврідіка у весільному вбранні. Він про це знав, і осяйна мета, задля якої він тяжко працював, страждав, допомагала йому йти тернистим шляхом.