Пізнього вечора, вклавши сина й дочекавшись, поки він засне, пані Вебер, аби зекономити вугілля й оливу, приєднувалася до друзів. Вона лагодила й церувала синів, Белізерів і Джеків одяг. Пані Вебер та Белізер домовилися справити весілля аж навесні, бо взимку в бідняків і так надміру клопотів та турбот. А поки що закохані терпляче працювали, сидячи поруч, що також було своєрідним залицянням. Вони і далі планували жити втрьох, та, судячи з усього, Белізерові чогось не вистачало, бо, сидячи пліч-о-пліч із рознощицею хліба, він знемагав від млості і зітхав так глухо й хрипко, як велетенські африканські черепахи – таке давно помітили природознавці – в любовну пору. Час від часу він несміливо брав руку пані Вебер і затримував її в своїх долонях, але вона вважала, ніби це заважає роботі, і обоє вдовольнилися тим, що їхні голки й далі рухалися в такт, а вони самі тихесенько перемовлялися з тим присвистом у шепоті, з яким говорять, стримуючись, люди з гучним голосом.
Джек не обертався, боячись потурбувати їх, і, не перестаючи писати, думав: «Які ж вони щасливі!»
Сам він бував щасливим тільки у неділю, коли вирушав у Етьйоль.
Ніколи жодна юна коханка, збираючись на побачення, не приділяла собі стільки уваги, як Джек у ці виняткові для себе дні. Він займався своїм туалетом при світлі лампи, яку запалював о п'ятій ранку. Пані Вебер звечора готувала для нього свіжу білизну і, випрасувавши Джеків вихідний костюм, обережно розвішувала його на спинці стільця. Пускалися в хід і лимони, і пемза, аби вивести з рук сліди бруду, який в’їдався в тіло за тиждень роботи з металом. У вихідні Джеку хотілося нічим не бути схожим на поденного робітника, і якби робітниці із заводу Ессендеків побачили, яким він їде до Етьйоля, то Джек у ті дні й справді здався б їм принцом Родольфом.
Так, то були чудові, щасливі дні, коли не помічаєш, як летить час. Весь дім чекав на нього, гостинно вітав його: у вітальні весело горів розпалений у каміні вогонь, на камінній поличці стояли букети зелених гілочок, лікар аж світився радістю, а Сесіль була така схвильована приїздом друга, що її щоки пашіли, мов обціловані. Як і колись, у дитинстві, вона була присутня на уроках, і розумний погляд її очей підтримував Джека, допомагав йому засвоювати матеріал. Пан Ріваль перевіряв вивчене за минулий тиждень, пояснював незрозуміле, давав завдання на наступні дні, і тут учитель виявляв не менше запалу, ніж учень: старий лікар, якщо його не кликали до хворих, усю другу половину дня в неділю займався з Джеком, – переглядав підручники, які вивчав ще в юності, позначав у них усе найважливіше, те, що зрозуміле й необхідне для початківця. Після занять, якщо стояла гарна погода, вони ішли гуляти в потемнілий від морозу безлистий, трепетний і хрусткий ліс, де бігали лякливі кролики й беззахисні косулі.
То були найкращі години дня.
Добрий лікар навмисне уповільнював ходу і відставав від молодих людей, що йшли, узявшись за руки, щасливі й жваві, тільки трохи сковані у потаємних своїх зізнаннях присутністю їхнього простодушного наставника. І Ріваль навіть квапився лишити їх наодинці, адже вони іще переживали ті бентежні миттєвості, коли кохання вдовольняється чарівними здогадами і не потребує слів. Та все ж вони розповідали одне одному про те, що відбулося за минулий тиждень, і ті їхні розповіді перемежовувалися тривалою мовчанкою, яка була для них обох, як музика, як стриманий і пристрасний супровід їхньої арії у два голоси.
Аби дістатися до тієї частини лісу, що називається Великий Сенарський бір, треба було пройти повз уже відомий нам мисливський будиночок Вільшаник, куди час від часу навідувався Гірш для дослідів по лікуванню ароматичними речовинами. І тоді з димаря валив такий задушливий і густий дим, ніби там спалювали усі скошені на луках і в лісах запашні трави.