– Тихіше, дідусю, ще почує...
– Ет, хай чує!.. Я його боюся?.. Він тепер і носа з-за дверей не вистромить! Відтоді як той шахрай намагався не впустити мене до нашого друга Джека, він знає, що в Ріваля ще міцна рука.
Та все ж таки, минаючи «Parva domus», молоді люди мимоволі стишували голос і наддавали ходи. Обоє відчували, що в тому домі добра вони не діждуться, і помічали, як нікчема Гірш, ховаючись за причиненими віконницями, люто блимає на них крізь скельця окулярів. Хоча, здавалося б, чого б то їм боятися підглядань того опудала? Хіба не припинились будь-які стосунки між д'Аржантоном і Шарлоттиним сином? Вони не бачилися вже три місяці, між ними розверзлася безодня ненависті, через яку обидва віддалялися один від одного все більше й більше, як віддаляються два береги ріки, що їх невпинно підмивають невгамовні хвилі. Джек надто любив матір, щоб на неї гніватись за її співжиття з коханцем. А відтоді як кохання до Сесіль відродило в нього почуття власної гідності, він зненавидів д'Аржантона, вважаючи, що саме він винний у всіх помилках безхарактерної жінки, закутої у ланцюги насилля й тиранії, всього того, що викликає відразу в гордих і незалежних особистостей.
Шарлотта, котра завжди боялася бурхливих сцен і з'ясовування стосунків, відмовилася від спроб як-небудь примирити близьких їй двох чоловіків. Вона ніколи більше не заводила при д'Аржантоні розмов про сина і лише зрідка потай зустрічалася із Джеком.
Двічі або й тричі вона навіть приїздила – під вуаллю і в фіакрі – на вулицю Оберкампфа і викликала Джека до воріт заводу. Товариші бачили, як він розмовляв, стоячи біля дверцят карети, із елегантною, лише дещо крикливо вбраною, досить молодою ще жінкою. І по заводу пішла чутка, ніби Джек має збіса гарну полюбовницю. Його вітали, думаючи, що це один із тих дивних, але не рідкісних зв'язків, коли деякі шльондри, вийшовши із передмістя й домігшись з часом успіху та розбагатівши, знов тягнуться до рідних нетрищ. Такі знайомства відбуваються десь на приміському балу біля застави, куди такі особи заглядають, аби напустити диму в очі, чи на дорозі, яка веде через бідні міські квартали до іподрому. Робітники, що завели таких коханок, краще одягаються від інших, ходять гоноровито й поглядають на всіх зверхньо й неуважливо, немов вони обранці королеви.
Для Джека такі чутки були вдвічі образливіші і, не переповідаючи їх матері, він просив її не приїздити до заводу, посилаючись на те, що заводські правила забороняють відлучатися в робочий час. Відтоді вони бачились іще рідше – іноді у парках, а здебільшого в церквах, бо, як і всі такі жінки, Шарлотта з віком перетворювалась на святенницю – почасти через надмірну сентиментальність, що не знаходила застосування, більше – через смак до почестей та урочистих церемоній. До того ж наостанок їй хотілося потішити своє дрібне жіноче марнославство, картинно стаючи навколішки на молитовну лавку неподалік від вівтаря у дні, коли священик виголошував казання. Під час отих коротких і рідких побачень Шарлотта, як і завжди, не змовкала, та вигляд мала сумний і стомлений. Проте весь час доводила, що живеться їй спокійно, що вона дуже щаслива й вірить у письменницьке майбутнє д'Аржантона. Проте якось, виходячи з церкви Пантеону після побачення з сином, вона, ледь знітившись, мовила:
– Джеку, чи ти не міг би... Уявляєш, не знаю, як я рахувала гроші, але мені немає за що дожити до кінця місяця. Я не відважуюсь сказати йому про це, – у нього зовсім кепські справи! А на додачу він ще й захворів, бідолашний. Ти не позичив би мені на кілька днів?..
Джек не дав їй договорити. Щойно одержавши платню, він уклав у материну руку всі гроші й зашарівся. Згодом при денному світлі, на вулиці, він помітив те, чого не міг бачити у напівтемній церкві, – сліди розпачу на усміхненому обличчі матері та й саме її бліде лице з червоними прожилками – свідчення того, що свіжості й краси вже не вернути: їх змивали потоки сліз. І Джек відчув до матері не просто співчуття, а глибокий жаль.
– Знаєш, мамо, якщо тобі погано... Я тут... Приходь до мене... Я був би таким гордим, таким щасливим, якби ти жила зі мною!
Вона здригнулася.
– Ні, ні, це неможливо, – тихо промовила вона. – У нього зараз стільки неприємностей. Це було б негарно з мого боку.
І вона квапливо пішла геть, ніби боялася, що не устоїть перед спокусою.