Спальня межувала із заднім двором розкішного особняка і впиралася однією стіною в стайню, звідки весь час чувся стукіт кінських копит і безперервний шум водяної помпи, що добре доповнювало понурий вигляд цієї вогкої кам'яної темниці, джерела ревматизму, з проведеною посередині стін зловісною зеленою смугою, схожою на ватерлінію.
Вогкість проймала тут до кісток і взимку і влітку, з тією лише різницею, що, залежно від пори року, вона була або холодною, або паркою. Влітку ця задушлива коробка із заскленим дахом перегрівалась від сонця і з настанням ночі в ній, як у лазні, стояла пара, яка сочилася крізь кам'яні потріскані стіни.
До того ж хмари комах, що плодилися в старому плющі, летіли на освітлене скло, пробиралися крізь найменші щілинки, шурхочучи і потріскуючи літали й повзали по брудній стелі і врешті падали на дитячі ліжка, що вабили їх білими простирадлами.
Зимова вогкість усе ж таки менше дозоляла. Холод спускався з неба разом з мерехтінням зірок, піднімався із землі крізь щілини переборок і тонку ветху підлогу, але можна було, згорнувшись калачиком під ковдрою і підтягти коліна до підборіддя, години за дві трохи зігрітися.
Моронвалеве батьківське око відразу визначило, як використати це нікому не потрібне приміщення, що стояло серед куп сміття, приміщення, схоже на похмурий, вкритий темною сугою сарай. Такою сугою мряка й дощі, змішані з паризькою кіптявою, швидко вкривають занедбані будівлі.
– Тут буде спальня, до'туа'! – не вагаючись, заявив мулат.
– Але для дортуару тут, напевне, вогкувато...– відважилася м'яко заперечити пані Моронваль.
Мулат зловтішно ошкірився:
– Зате нашим «дітям півдня» тут буде свіжо...
Власне, місця там було лише на десяток ліжок, а ввіпхнули двадцять; у глибині приміщення поставили умивальник, біля дверей поклали сякий-такий килимок, – от вам і «до'туа'», як казав мулат.
Зрештою, чому б і ні? Спальня призначається для сну. От діти й спали там у спеку й холод, у задусі, з комахами, під скрегіт помпи і шалений стукіт кінських копит.
Діти хворіли ревматизмом, бронхітом, у них запалювались очі, та все ж вони спали міцно, мирно посміхаючись і посопуючи, зморені тим цілющим глибоким сном, що настає після ігор, фізичних вправ і безтурботного дня.
О непорочне дитинство!
...Щоправда, Джек у першу ніч не міг склепити очей. Він ще ніколи не спав у чужому домі, і надто вже відрізнялося це темне химерне приміщення від його затишної, освітленої нічником кімнатки з безліччю іграшок.
Як тільки учні вляглися, маленький чорношкірий служник виніс лампу, і відтоді Джек лежав з розплющеними очима.
Крізь заліплені снігом скляні рами із стелі сочилося тьмяне світло, і він бачив поставлені впритул у всю довжину приміщення переважно порожні пласкі ліжка із скоченою в узголів'ї постіллю. Тільки на семи чи восьми з них виднілися обриси заснулих дітей, і чулося посопування, хрипіння, сухий, приглушений ковдрою кашель.
Новенького поклали на найкраще місце, далі від дверей, звідки тягло, і з протилежного боку від стайні. Та він ніяк не міг зігрітися, не міг заснути через холод і думки про те нове життя, що почалося так несподівано. Його тіло заколисувала втома, а перед очима пропливав минулий день із усіма яскравими подробицями, як це часом буває у напівсні, коли та сама думка, осяяна сліпучим світлом спогадів, то поринаючи вглиб, то виринаючи, уперто повертається до одного й того ж.
Біла хустка на шиї Моронваля, його постать, схожа на силует великого польового коника – притиснуті до тулуба лікті випиналися в нього за спиною, паче лапи цієї комахи, – товсті опуклі окуляри і довге, у плямах, пальто лікаря Гірша так і стояли перед Джековими очима, але найбільше його мучив зверхній крижаний і глузливий погляд сірих очей його «ворога».
Згадка про нього вкинула хлопчика у такий жах, що він мимоволі зразу подумав про свою захисницю-матір. Як там вона, що робить у цю хвилину? Десь далеко годинники на вежах по черзі вибивали одинадцяту годину ночі. Вона, певно, на балі чи в театрі. Скоро вона повертатиметься додому, закутавшись у хутра і надягнувши оздоблений мереживом капор.
Хоч би як пізно поверталася мама у такому вбранні додому, вона завжди відчиняла двері у Джекову кімнату, підходила до його ліжка й шепотіла: «Ти спиш, Джеку?» Навіть крізь сон він відчував, що мама тут, поряд, і усміхався їй, підставляв для поцілунку лобика і крізь приплющені повіки, наче в тумані, бачив її розкішне вбрання. Вона була для нього мов чудесне духмяне видиво, мов фея, що спустилася із райдужної хмарини.