Час від часу він сумно поглядав то на пані Вебер, котру, судячи з її поведінки, мало турбувала втрата компаньйони, то на радісного Джека, що був таким уважним до матері, наче закоханий. Що не кажіть, а часом людське життя скидається на гойдалку, влаштовану дітьми за допомогою бруска й дошки, на якій один здіймається вгору лише тоді, коли його товариш з розгону ударяється об тверду землю. Джек здіймався до піднебесних висот, а його компаньйон надав із-за хмар на землю, повертався до невмолимої дійсності. Почнімо з того, що Белізер, котрому було так добре у своєму помешканні, віднині мусив жити у комірчині поблизу сходів. Там була єдина вузенька кватирка, через яку ледь-ледь проникало повітря і світло. Більше вільних кімнат па поверсі не було, а він нізащо в світі не погодився б віддалитися від пані Вебер навіть на кілька сходинок. Це створіння мало ім'я Белізер, але його так само можна було б назвати «Покірливість», «Доброта», «Відданість», «Терпеливість». Отож він мав багато благородних і красивих імен, якими сам ніколи не називав себе, якими зроду й не подумав би хизуватися, але які потроху ставали відомі тим, хто жив із ним поруч.
Як тільки гості пішли і Джек залишився наодинці із матір'ю, Іда була вражена, побачивши, як швидко її син прибрав з столу рештки їжі, а натомість порозкладав товсті книжки й підручники.
– Що ти надумав зараз робити?
– Ти ж бачиш: я вчуся.
– Нащо це тобі здалося?
– А-а-а! Справді, ти ж іще не знаєш.
І тоді він поділився з нею таємницею свого серця, розповів, що він працює й навчається, сподіваючись, що під кінець шляху на нього чекає неосяжне омріяне щастя. Досі Джек ніколи не розмовляв про це з матір'ю. Він занадто добре знав, яка мати недалека та легковажна, щоб ділитися з нею заповітними мріями, і надто боявся, що вона обов’язково розкриє його таємницю д'Аржантонові, а сама думки, що його чисте почуття обсмоктуватимуть у домі, де він 6ачив тільки ненависть до себе, обурювала його і лякали, Джек мав підстави остерігатися віршомаза з його оточенням і ніколи не довірив би їм свого хисткого щастя. Але тепер, відколи мати повернулася до нього, тепер, коли вони нарешті ні від кого не залежала, лишилася сама й прийшли до нього, він міг розповісти їй про Сесіль, поділитися з нею своїми радощами й мріями. І хлопець розповів матері про своє кохання із запалом і сп'янінням нічим не заплямованої юності та глибокодумністю й зрілістю того, хто хлебнув уже вдосталь горя, хоч і прожив на світі лише двадцять, років. Та марно! Мати нічогісінько не розуміла. Піднесене й глибоке почуття знедоленого її сина було незбагненне для неї. Попри всю її надмірну сентиментальність, любов для Іди уявлялася аж ніяк не такою, якою її бачив Джек. Синова розповідь схвилювала її не більше, ніж третій акт п'єси на кону Жімназ, коли інженю в білій сукні й фартушку з рожевими бретельками вислуховує зізнання закоханого в неї молодого фата із завивкою і в сюртуці. Зацікавлено витягши шию, вона аж танула від утіхи й тільки розводила руками: чисте простодушне синове кохання лоскотало нерви і смішило її.
– О, як чудово, як чудово! – повторювала вона раз у раз. – Ви, мабуть, будете чудовою парою. Ви мені нагадуєте Поля й Віргінію!
Найбільше враження на неї справила розповідь про Сесіль, – вона була такою несподіваною, заплутаною й незвичайною! Іда весь час перебивала сина, вигукуючи: «Ти знаєш, та це ж просто роман, справжній роман!.. З цього можна зліпити карколомну штуку!» «Карколомна штука» – був лише один із багатьох «перлів», яких Іда набралася в «духовному середовищі» д'Аржантона. На щастя, закохані, розповідаючи про свої почуття, витають у емпіреях і в зауваженнях слухачів чують лише відгуки власних слів. Джек знову переживав і недавні радощі, і колишній страх, ділився з нею планами і мріями, не чуючи недоречних її зауважень, не помічаючи, що його розповідь Про кохання здається їй банальною, як приспів до застарілого романсу, і що простодушність та наївність двох недосвідчених у пристрасті молодих людей викликає у матері лише легкий жаль до них.
Джек прожив із «матір'ю лише тиждень, коли одного вечора його зустрів біля заводських воріт сяючий Белізер.
– Я такий радий, Джеку! Нарешті я знайшов компаньйона. Пані Вебер його бачила, він їй підходить. Справа залагоджена. Скоро ми одружимося.
І саме вчасно. Наш бідолаха Белізер геть перевівся, схуд, адже кінчалося літо, на вулицях з'явилися хлопчаки-сажотруси та продавці каштанів, а це загрожувало ще більше віддалити його щастя. Для бродячого торговця ці вуличні кочівники уособлюють зміну пір року так само, як для сільських жителів – перелітні птахи. Надто покірний долі, щоб нарікати, він лише тужливо гукав: «Капелюхи! Капелюхи! Капелюхи!» – аж плач брав. Ой, неспроста бувають такими тужливими крики бродячих торговців: ці люди вкладають у незначні слова усю тривогу, весь біль свого страдницького життя. Найважливішою у їхніх вигуках є інтонація. Уявіть, як по-різному можна вигукувати: «Беру лахміття!» І який несхожий цей бадьорий вигук уранці на той самий, але монотонний, протяглий, здавлений крик увечері, коли лахмітник повертається додому!.. Джек, що мимохіть завдав страждань другові, зрадів приємній новині майже так само, як і Белізер.