– Чудово! А я не міг би його побачити?
– Чом би й ні? Він ось, – відповів Белізер, показуючи на здорованя, що стояв за декілька кроків. Той був у сорочці й робочих штанях, на плечі тримав молота, а під пахвою – скоченого шкіряного фартуха. Його винятково невиразне, сонне, спите обличчя ховалося за густою, кошлатою, неохайною і ніби вилинялою бородою, через яку він скидався на одного з тих завсідників Моронвалевої гімназії, котрого невдахи називали «чоловіком, що читав Прудона». Якщо зовнішня схожість свідчить і про схожість вдачі, новий Белізерів компаньйон на ім'я Ріберо не повинен би бути лихою людиною, але він напевне був ледачим самовдоволеним невігласом і п'яницею. Джек не став ділитися своїми сумнівами з торговцем капелюхами, котрий не міг натішитися своєю новою знахідкою і від надміру почуттів раз по раз без видимої причини тиснув Джекові руку. До того ж пані Вебер уже схвалила Белізерів вибір, а це було головне. Щоправда, ця славна жінка керувалася тими самими мотивами, що і Джек: бачачи радість свого обожнювача, вона не відважилась бути надто вимогливою і, заплющивши очі на непривабливу зовнішність претендента, не маючи вибору, мусила погодитись і на такого майбутнього компаньйона.
Наступні два тижні перед весіллям у дворах робітничих передмість Менільмонтан, Бельвіль і Ла Віллет лунали радісні, як ніколи, вигуки: «Капелюхи! Капелюхи!» Лунали дзвінко і весело, мов переможне заливисте півняче кукурікання на світанку, мов античний вигук «Гіменей! О Гіменей!», що злітає з недосвідчених уст. І ось він настав – незабутній великий день. Попри всі доводи пані Вебер Белізер вирішив відгуляти весілля на всю губу, і стальні кільця на його червоному вовняному гамані розійшлися до краю. Зате яке ж то було бучне весілля!
Буржуа спочатку одружуються в мерії, а на другий день вінчаються в церкві, зате простолюд, не маючи вільного часу, об'єднує обидві названі церемонії й відбуває їх за один день. Для цього довгого стомливого обряду робітники майже завжди вибирають суботу, щоб у неділю спочити. Бачили б ви приміські мерії у цей освячений таким звичаєм день! З самого ранку перед ними вилаштовуються в чергу фіакри й фургони, запорошені коридори цих установ заповнюють більші чи менші весільні кортежі, і всі учасники урочистих церемоній годинами вистоюють у великій приймальні. Весільні групи перемішуються, боярини знайомляться і часом виходять заморити черв'ячка, наречені крадькома роздивляються й стиха обговорюють одна одну, а родичі, аби згаяти час, півголосом балакають про те та про се. Незважаючи на потворні меблі, голі стіни й нудні об'яви, муніципалітет все ж таки справляє глибоке враження на бідняків. Потерті плюшеві сидіння на стільцях, високі стелі в залах, судовий виконавець. із ланцюгом на животі, урочистий помічник мера – усе тут і лякає їх, і розважає. Урочиста церемонія, що надає шлюбу законної сили, для них немов вельможна, але малознайома дама, котра раптом має прийняти їх у своєму салоні. Мушу сказати, що в передмісті Мельмоптан серед численних весільних кортежів, котрі перетнули двір мерії тієї незвичайної суботи, найпримітнішим був кортеж Белізера, хоч на нареченій і не було білої і сукні, побачивши яку всі жінки кидаються до вікон, а вуличні роззяви збуджено перемовляються. Як і належить удові, пані Вебер наділа темно-синю сукню того відтінку, що називається «індиго» і який дуже цінують особи, що люблять, усе поважне й надійне; через руку в неї була перекинута вовняна шаль, а на голові красувався пишний чепчик, прикрашений квітами і стрічками, що майоріли навколо сяючого вмитого обличчя овернянки. Вона йшла в парі з Белізеровим батьком, щуплявим метким жовтолицим дідком із гачкуватим носом. Його безнастанно мучили напади кашлю, і майбутня невістка ледве його вгамовувала, щосили розтираючи йому спину. Через кілька кроків та процедура знову повторювалась, звісно, порушуючи урочистий поступ кортежу: пари раз у раз зупинилися, наштовхувалися одні на одних і перечікували, поки у старого мине напад злощасного кашлю.